fbpx
Історії з життя
Три історії… Три сльози…

Мати

– Цур тим людям, і чого вони тебе, сину, в зуби взяли? Сама знаю, що давно не заглядав у мою оселю. Певно, не маєш часу. Казала ж я тобі, що в начальниках ходити не просто. Але ти впертий, таким твій батько був, царство йому небесне. Як уже щось надумає, то не вступиться…

Ти вже прости, сину, що за звичкою ходжу на шлях. Раніше як було: то зустрічала, то проводжала… Тепер самі ноги несуть. І нині ходила. Забуваю, що автобусом давно не їздиш.

Дорога щодня стає для мене все довшою і довшою. Як повернулася додому, ніг не чула. Завтра вже не піду. А якщо ти приїдеш?

Та й на городі ще не все зробила. Квасольку тичкову, яку ти дуже любиш, ще не посадила. Забула… Трохи пізно вже. Але посаджу. Для тебе, сину.

Тин наш похилився. Добре, що стара яблуня втримує його. Попросила сусіда, аби полагодив. І наші кури щось передушило. Один півень врятувався. Никає подвір’ям здивовано. Сусідка казала, що дві-три курки продасть. А нині яєчок принесла. А я, стара, чим людям віддячуся? Прошу в Господа для них добра і здоров’ячка. І за тебе щоразу молитву говорю.

Сину, привіз би ти мого правнучка до села. Побавився б малий у травичці. А я б потішилася.

Внуки також не мають часу приїхати. В роботі і в науці. І добре. Твій батько поважав науку, хоча був простим селянином. Пам’ятаєш, як колись перепало тобі за вирвану сторінку у шкільний книжці? Ти плакав, а я не сміла втішити, бо наш батько до науки був суворий.

Щось я дуже разбалакалася сама до себе, а вже сонце квапиться на спочинок… Он Віра Пекарова кудись летить.

Любить всіх язиком облизати. Не обмине про тебе запитати і дорікнути: забув Василь дорогу до села, як у великих начальниках почав ходити.

А, може, б ти сину, взяв і приїхав? Хай не обмовляють люди, бо кожне гірке слово, гірше нoжа по сeрці рiже.

Ет, шкандибай, бабо, до хати. Ліпше молитву змовити перед образами, ніж Вірку на ніч слухати…

Дружина

– Як я хотіла того костюма! Таки поїхала до міста і купила. Тільки-но повернувся мій Петрусь додому, я, немудра, взяла й похвалилася. Він промимрив: «Дорого дала?» Після того обновка немилою стала.

Мій Петрусь… Тепер я називаю його так хіба що в думках. Бо якось пальцем довкола скроні покрутив, мовляв, баба дівку з себе корчить. А яка я баба? Щойно сороківка минула. Проте мій чоловік вважає так: вийшла заміж, народила дітей – значить, вже баба. І на людях не називає мене, як колись Настунею, а «моя баба».

У школі всі дівчата переписували у товсті зошити вірші про кохання. Запам’яталися слова: «Одна у нас подушка і тільки зовсім різні сни». Ось так і у нас, чоловіче. Хіба я думала, коли від батька-матері втікала до тебе на побачення, що після одруження ти станеш черствішим за сухар? Тобі аби сорочка чиста і їжі вдосталь. Ти ніколи не запитував, чи я втомилася, про що я думаю, мрію… Крутиш кермо або гайки у своїй престарілій машині і більше нічого тебе не обходить. Тобто, машина не твоя, а нашого «благодійника»-орендаря, на якого працюєш.

Скупий він до безтями. Гроші має, а платить копійки. Ту машину вже давно пора на брухт віддати. Але ліпше така робота, як ніякої. Перебирати в селі нема чим.

Недавно зустріла в місті свою одногрупницю – разом у медичному училищі вчилися. Господи, вона виглядає за мене молодшою на цілу сотню років! А в мене руки від робіт потріскали, ні зачіски, ні помади… «Ти справжня сільська медичка», – сказала вона. Мені стало образливо. Якщо живу і працюю в селі, то я вже, виходить, неповноцінна людина?! Не така я вже й затуркана, щоб не мати смаку в одязі чи в косметиці. Бувало, ще й іншим марафет наводила. Тільки мій Петрусь не визнає жодної косметики. Каже: це зайва трата грошей і бабі та хімія не потрібна.

Люблю дивитися «сльозоточиві» закордонні серіали. Дарма, що їх критикують, мовляв, людям голови морочать байками. А я, коли закінчу порати господарку увечері, тільки й чекаю, аби щось таке подивитися. Бо тоді про все забуваю. А потім думаю: «Хіба я чимось гірша?». Не раз наплакалася біля телевізора. Бо ті закордонні чоловіки таки поважають жінок, не те, що наші хлопи. І не я одна таке на думці маю.

Приходять жінки до сільського ФАПу з головними бoлями, розкажуть про життя-буття невеселе, і недуга минає.

Не пігулок їм треба, а долі порядної. А то в однієї незрівнянний «Альберто» від гoрiлки «білочку» має, «Антоніо» іншої любить у гречку вскочити, а третю «Хуліо» ревнує навіть до трухлявого стовпа. Хоча, які то ревнощі під щоденне сто грамів? Дурощі!

Тому не одній мені ті серіали і як мед на душу, і як сіль на рaну. Слава Богу, мій Петрусь до чортиків не напивається, рук до мене не простягає, не лається. Але йому невтямки, що жінці лагідне слово деколи дорожче золотого персня.

Почуваю себе якоюсь ходячою машиною: зварила, випрала, попрасувала, нагодувала… Господи, як я втомилася!

Ні не від роботи – від непотрібності бути коханою, найкращою жінкою для свого чоловіка, від його байдужості…

Вже повертається мій додому. Який він брудний! Знову під машиною цілий день повзав. Свіже прання маєш, Маріанно. Швидше б до вечора, до серіалу. Чуже щастя дасть можливість згадати, що я народилася жінкою.

Може б я і жила по-іншому, якби не вийшла заміж за свого Петра. І куди мої очі дивилися? В училищі стільки залицяльників було! Але долі не вгадаєш…

– Де ти там? Їсти давай!

Ось так щодня. А я ж ім’я маю.

У тих серіалах навіть до покоївок так не звертаються…

Донька

– Ти пішов від нас, тату, коли я була крихітним немовлям. Мені ще й трьох місяців не виповнилося. Мати розповідала: ти мовчки зібрав речі, ні з ким не попрощався, навіть не глянув на мою колисочку. Тебе чекала інша жінка, інший дім, інше життя.

Коли підросла, заздрила дітям, у котрих були батьки. Особливо своєму одноліткові і сусідові Павликові. Тато купив йому велосипеда і вчив їздити. Брав із собою на рибалку. А ще Павликів тато мав мотоцикла. І деколи підвозив Павла до школи. Про Павликового батька у селі завжди казали: золотий чоловік.

Якось Павликів батько запитав мене: «Сусідко, хочеш покататися на мотоциклі?» Я радісно закивала головою.

Він узяв мене на руки і посадив на мотоцикла. «Ну, допомагай мені кермувати, сусідко. Не бійся!». Я сиділа спереду. Ми поволі їхали сільською дорогою. В цю мить я була найщасливішою дитиною в світі. І найнещаснішою. Бо то був Павликів батько, а не мій.

Мати не любила, коли я запитувала про тебе, тату. На її обличчі проступав уже притуплений бiль. Чим дорослішою я ставала, тим більшу потребу відчувала в тобі. Материн бiль став і моїм бoлем. Якось я пошматувала усі твої фотографії. Каюся, що не залишила жодного твого знімка. Бо інколи хочеться глянути в твої очі, аби запитати у безмовного відображення… Але про що, власне, запитувати? Ліпше розповісти, як мені хотілося, аби ти жив з нами. Які у Павликового батька добрі і сильні руки. Як я боялася зненавидіти тебе, бо мати казала, що це великий гріх. Як… Чому ти так вчинив, тату?

Чи простила тобі за своє безбатьківське дитинство? А що прощати? Ти ж мене не сварив, не вдарив. Ти просто був і є для мене ніким. А ось за маму простити тобі не можу.

Через кілька днів я виходжу заміж. Батьки благословляють своїх дітей. Мене ж благословить хрещений.

Павликів батько допомагає нам все майструвати перед забавою. Ось і Павлик прийшов йому на підмогу.

Сумно мені сьогодні. І ще той сон… А наснилося, що якийсь чоловік (це був, безумовно ти, тату,) насипав повні кишені мого колишнього поношенного пальтечка цукерок. А я ще така маленька… І мені так щасливо… Я крізь сон відчула смакоту цих ласощів. Прокинулася ж з присмаком полинового трунку в душі…

автор: Ольга Чорна

Читайте також: Шибайголова. Зірвиголова. Красунчик… Як тільки не називали Віталика в селі! Син агронома і медички. Одинак. Бажаний кавалер для кожної дівчини.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook