Багатодітна мама Олена Кучеренко про те, чому потрібно змінювати ставлення батьків до оцінок.
Коли наша старша дочка Варя пішла в школу, я зробила страшну помилку, яку виправляю досі. Я заявила їй, що я була відмінницею і того ж чекаю від неї. Перші пару років все було нормально. Вона прекрасно вчилася, звітувала про свої успіхи, все ми раділи її відмінним оцінкам, пишалися і т.д. Я навіть не перевіряла її зошити, не кажучи вже про те, щоб заглянути в електронний щоденник. Але одного разу я взяла якийсь її зошит, погортала і побачила зафарбовану олівцем оцінку.
“Варю, це що?” – суворо запитала я. Дочка заплакала і зізналася, що боялася, що я дізнаюся і буду її лаяти. Гаразд би четвірка, але трійка! “Ти ж сказала, що я повинна бути відмінницею!” Моя дочка боялася сказати мені, що у неї щось не вийшло в школі, розумієте?!?! Я сама, своїми руками вибудувала між нами цю стіну страху і недовіри. І до чого б це в підсумку призвело, не ризикну навіть уявити, не взявши той злощасний зошит. Чесно кажучи, в той момент я навіть розгубилася і не знала, що робити. Я просто її обняла, сказала, що люблю, і попросила мені більше ніколи не брехати. І не боятися. І пішла в іншу кімнату – думати. І плакати. А думала я про те, що я погана мати і зробила все не так. І згадувала …
Коли Варі було два роки, в нашому будинку з вiкна вuкuнувся молодий чоловік. І зaгuнув. Він був не звідси. Просто зайшов в під’їзд, щоб ось так нaклacти на сeбe pуки. Я знала подробиці цієї історії, тому що працювала тоді журналістом і збиралася робити про це матеріал. Але в останній момент газета вирішила не публікувати. Хоча це не важливо. Суть в тому, що він, відмінник і гордість сім’ї, не вступив в інститут і боявся сказати про це батькам. Вважав за краще пoмepти.
“Ось у мене ніколи так не буде, – думала я тоді. – Що це за батьки такі “.
Так … А Варя плакала, зафарбовувати трійку і боялася мені про неї сказати …
Згадувала, як син знайoмих потрапив до божeвільні, бо тато з мамою вимагали від нього п’ятірок, успіхів, грамот, великого майбутнього і щоб їм не було за нього соромно. В результаті неpви і пcихіка хлопця просто не витримали. А найстрашніше, що він не хотів повертатися з “дуpки” додому. Тому що, як він зізнавався потім, лише там він зміг зітхнути спокійно, тому що в лiкарні від нього не вимагали бути чиєюсь гордістю і досягати якихось висот. І не потрібно було отримувати п’ятірки, щоб його ЛЮБИЛИ.
“І так у мене ніколи не буде”, – була впевнена я.
А моя Варя плакала, зафарбовувати трійку і переживала, що не зможе стати відмінницею, як мама … Як її погана мама!
“Так, Варю, твоя мама була в школі відмінницею. І інститут закінчила з червоним дипломом. Але найголовніший свій іспит – на вміння бути хорошою матір’ю – вона здала на тверду двійку … Та яку там двійку! На нуль!”…
Ні, це я говорила не їй, а собі. І розуміла, що нам тепер дуже багато потрібно виправити. І в першу чергу мені – в собі. Я згадувала, як хвилювалася вона перед кожною контрольною. Тепер я знала – чому. Як переживала через четвірки … І це було неправильне, нездорове переживання. Не думайте, я не любила її менше через ці четвірки і вже тим більше із-за цієї зафарбованої трійки. А в той момент мені здавалося, що я люблю її навіть більше, ніж завжди. Мені було так її шкода, до сліз! І ви не уявляєте, як я ненавиділа себе!
Я ж точно така, як ті батьки, чий син вuкuнувся з вiкна. І нічим не краща за тих, чий опинився в лiкарні. І я впевнена, що ті люди не були поганими, вони просто хотіли як краще. Ми всі хочемо як краще, але часом робимо це дуже неправильно. Я сама, бажаючи як краще, своїми руками, роблю нещасним свою дитину. Сама! Мою добру, улюблену дівчинку! Яка моя перша помічниця в домі, і так старається догодити, підтримати, полегшити моє “чудове” життя.
Як легко зробити помилку і як складно буває її виправити. Я багато-багато разів потім говорила їй, що люблю її не за оцінки, та взагалі не за щось, і завжди буду любити, що б не трапилося! І що – ну її, цю “відмінницю”. Головне не п’ятірки. Головне – намагатися, робити все, що в твоїх силах, щоб совість була спокійна. А там будь що буде. Я бачила, що Варя спочатку все одно хвилювалася, коли отримувала четвірки (четвірки !!!). А потім був момент, коли вона розслабилася і вирішила, що ця моя “зміна парадигми” означає, що можна і “призабити” на навчання, тому що мама “все усвідомила” і їй за це нічого не буде.
До четвертого класу, слава Богу, все виправилася. Ну є у нас парочка четвірок, ну і що … Варюша навіть якось сказала мені: “Мамо, пам’ятаєш, я боялася, що ти засмутишся, якщо я не буду відмінницею? Пам’ятаєш? Мені тоді так важко було вчитися! Я думала тільки про оцінки! А коли ми з тобою поговорили, мені стало так легко і цікаво в школі! Уявляєш? .. І коли я виросту, я хочу стати вчителем початкових класів! “
Правда, коли у нас були іспити в кінці четвертого класу, зміст яких мені, чесно кажучи, незрозумілий. Як незрозуміло багато в нинішній шкільній програмі. Варя дуже хвилювалася перед кожним іспитом і все питала: “А якщо я не здам, мене не переведуть, так?” Ось навіщо маленьким дітям всі ці неpвування, поясніть?
А в минулому навчальному році в школі, де навчається Варя, був випускний. Вручали грамоти відмінникам. І в кінці до мене по черзі підійшли кілька людей і здивовано запитали: “А що, Варя хіба не відмінниця?” “Ні, не відмінниця!” – відповіла я. І з внутрішнім полегшенням зрозуміла, що мені зовсім через це не образливо. У мене прекрасна, розумна, добра дівчинка, і головне, щоб вона була щаслива.
Правда, Варя все це чула і потім запитала мене: “А що, це дуже погано, що я не відмінниця?” (Мабуть, та моя помилка все ж глибоко в ній засіла). “Ні, не погано. Головне, що ти старалася, донечко! “…
У вересні йде в школу наша друга дочка, Соня. Я так сподіваюся не повторити з нею таких помилок … І так боюся їх повторити … Але головне – я зрозуміла, що лаяти за оцінки не можна. Потрібно любити, допомагати, підтримувати, вірити в дитину, в будь-яку. І робити так, щоб вона вірила в нас – в маму і тата. А не боялася.
І ще про ці оцінки … Хтось пише, що їх взагалі не потрібно ставити. Я не знаю. Є, напевно, діти, яким вони необхідні. Необхідно щось, що демонструвало б, чого вони досягли або над чим потрібно працювати.
Пам’ятаю, в моєму класі був хлопчик-трієчник з усіх предметів, крім математики і чогось ще … У цьому він був генієм. Він вирішував завдання якимись нереальними ним же відкритими методами. За що математичка теж періодично в виховних цілях “лупила” йому тройбан, але вона його обожнювала. І приводила в приклад відмінникам.
“Ось ви такі розумні, все за програмою, все прилизано, а у нього мізки! Такі мізки! З підвивертом! А у вас крок вправо-вліво від програми – і все, загубилися “. Він і вступив легко кудись в математичний.
А пам’ятаю ще круглого двієчника. Це було в старших класах в Африці, в школі при посольстві. Хлопець був взагалі страшною міською шпаною і “батьківським хрестом”. Але він “шарив” в техніці таааак! Розбирав і збирав по запчастинах не тільки комп’ютер, але взагалі техніку будь-якої складності. До нього зверталися за допомогою всі. Що з ним стало потім, не знаю, ми поїхали. Я знаю точно, що оцінки – не показник. І до них треба міняти наше, батьківське ставлення.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
