Мережа сама нагадала мені про існування цієї людини. Вітати зовсім не хотілося, але ж таки у нього ювілей – сорок років.
Може, й у вашому житті зустрічалися люди, які вам не робили ні зла, ні добра, але при цьому ви відчуваєте, що краще б таку людину й не знали.
З нею важко, з нею незатишно, з нею взагалі нема про що поговорити.
От переступити і піти далі.
А потім, знаючи все те, яким цей чоловік був, ви все одно не розумієте, чого ж його доля так склалася, адже не могла ж вона бути настільки несправедлива по відношенню до людини, яка по своїй суті не була злою… Ні рибою, ні м’ясом – так, але не злою…
Звали хлопчика Назарко і батьки покладали на нього великі надії, адже він ще з самого малку показував, що має чіпку пам’ять та розум.
Вчився в школі на відмінно і тільки затверджував в маминій та татовій уяві, що син далеко піде. Для них краще, якби спинився на директорі школи, але як добре піде в батька робота, то Назарко може додрапатися до голови району, а там, а там.
Поки мамі й татові снилися солодкі сни, Назарко теж мріяв, що з таким розумом йому будь-що до снаги.
Він пішов вчитися в педагогічний інститут і мама вже марила, а чи не буде її синочок ректором цього університету, адже гарно ж вчиться, сам все здає та на олімпіади їздить.
Але, як і в кожного хлопця, сталося в Назара кохання та таке палке і велике, що не став хлопець довго чекати, а одразу одружився на одногрупниці Надійці.
Від великого кохання з’являються діти, а діти хочуть жити в теплі, добрі і комфорті, а не в гуртожитку.
Батьки Назара були категорично проти того аби молоді переїжджали жити в село до Надійки, але коштів на оренду житла не було в Назара, не було і в його батьків, не було й в Надійчиних батьків, які щиро вважали, що вони свою частину сімейної угоди виконали, адже їхня донька чоловіка знайшла, дитя привела, живуть вони у них, а, отже, тепер все інше має робити Назар: заробляти гроші.
Взяв Назар академку і поїхав на заробітки.
Не дуже добре майбутній ректор університету клав цеглу та носив розтвор, тому й заробляв небагато.
А дитина ж росла, а Надійка ж хотіла і сукню нову, і з подругами зустрітися.
Тільки приїхав Назар з заробітків, хотів поновитися на навчанні, як Надійка знову при надії і знову треба їхати класти цеглу за цеглою, цеглу за цеглою…
Поїхав вже він на два роки, заробляв вже більше, бо досвід мав і працював більше за всіх, бо хотів якнайшвидше стати ректором університету, бо не з його інтелектом ставити цеглу на цеглу…
Кохана дружина запевняла, що всі гроші вона вкладає в квартиру і вже й ремонт почали робити і йому треба ще трішечки залишитися. Потім ще трішечки…
І ще чуть-чуть…
Одного дня він не витримав і кинув всю роботу та помчав додому, до дітей. до дружини, до своїх мрій…
Коли Назар приїхав до свекрів, то вони його й на поріг не пустили, сказали, що зять їм такий не треба, а дітей вони якось на ноги поставлять, адже Надійка вже собі нового чоловіка знайшла.
І тут щось з розумом у Назара й сталося… Він відмовився розуміти, що все так обернулося проти нього і якось все ірраціональне, просто незбагненне…
Мати й батько забрали його додому і він з хати не виходить…
Сьогодні йому сорок років, а життя вже нема і не буде.
Батьки вже й мрій своїх соромляться, думають, що вже б хоч директором школи був…
А він про що думає – не відомо… У нього ні дітей, ні дружини, ні друзів, ні віддушини…
А людина ж він не погана… Чого ж так в житті сталося?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
