fbpx

Напевне, не таких моїх слів чекала цього дня Валентина, бо в трубці запала тиша. Помовчавши мить, вона знову мені давай про онуків, тільки вже так, що вони за мною скучили і, що вона йде на примирення тільки за їхнього прохання. От тільки я була непохитною: сама Валя так колись вирішила, то най так і буде вже

Напевне, не таких моїх слів чекала цього дня Валентина, бо в трубці запала тиша. Помовчавши мить, вона знову мені давай про онуків, тільки вже так, що вони за мною скучили і, що вона йде на примирення тільки за їхнього прохання. От тільки я була непохитною: сама Валя так колись вирішила, то най так і буде вже.

Син був студентом ще, коли трапилось у нього із Валентиною велике і світле кохання. Не скажу, що я прямо у захваті була від того, що у свої 22 він під вінець свою кохану повів, але й не перечила, бо хто знає, може то доля така у нього.

Жили молоді спочатку у гуртожитку, та коли тест показав дві смужки – переїхали до мене, бо одна вбиральня на сорок чоловік і дитя мале – мало сумісні речі.

Я одразу домовилась на роботі про неповний день, а потім і віддалено пішла працювати. Своїх онучат я вигляділа змалечку, адже невістка моя медик і покидати навчання, або брати академку на третьому курсі просто нерозумно.

Оля і Поля – то не так діти мого сина, як мої квіточки. Я розчинилась у своїх онучечках, бо ж не думала що здатна на таку всеосяжну любов. Втоми не відчувала: працювала, гуляла з онучками, готувала, прала прибирала, заплітала смішнячі хвостики і ловила на телефон перші “агу”, а згодом і кроки онучок.

Валя навчалась, син на роботі. Приходили пізно і кожен сідав за комп’ютер: син роботу доробляв, а Валя диплом писала. Напевне, саме десь там у той період вони охололи одне до одного.

Я намагалась поговорити із сином, напоумити, просила Валю одуматись, та чути вони мене не бажали. Коли немає вже спільних інтересів і кохання згасло, то найменше непорозуміння може стати останнім. Для них тим каменем, подолати який їхній шлюб не зміг, стали гроші.

Син працював, заробляв як молодий спеціаліст не погано – 25 тисяч, та для Валентини того було вкрай мало:

— Нащо тобі сім’я, якщо забезпечити її ти не в силі? – все частіше волала вона, – Подруги на курортах по два рази в рік, а я в кіно вийти можу лиш. Що ти собі думав, коли родину створював? Треба ворушитись, інакше я піду.

Молоді і запальні, не зуміли, та й не захотіли зберегти того, що мали. Невістка одного дня пішла голосно грюкнувши дверима і забравши дітей, а син уже за тиждень рушив у Чехію на заробітки з кумом – подалі від перепетій в особистому житті.

Лишилась я раптом одна у своїй квартирі. Одного дня узяла солодощів, іграшок і пішла провідати онучок, та невістка мене і на поріг не впустила. Розмови не вийшло, та й онучок я тоді не побачила. Валя просто викреслила мене зі свого і їхнього життя.

Я ж ними чотири роки опікувалась. З появи на світ була поруч і просто не уявляла вже свого життя без тих двох щебетушок. Мені було важко, занедужала, ледь пережила розлуку. Рік не могла оговтатись, аж поки не зрозуміла, що так не довго і на той світ потрапити.

Нічого, навчилась я й сама жити. Заповнила свій день по максимуму, але не опікою про малечу, а новими захопленнями, знайомствами і подорожами.

І ось, минуло два з половиною роки. Син оженився у Чехії, маю я там онука, однак бачила лиш тричі, коли до них на гостину приїздила. Живу я й досі сама у своїй квартирі, працюю.

А нещодавно Валя мене набрала. Почала розмову із обуреного:

— Ви про нас зовсім забули? Чого не телефонуєте, не приходите?

За дві хвилини вона мені розповіла і проте, що вона вже працює і про те, що пішла в магістратуру. Пожалілась невістка мені на свого тата, який виставив її із дому і нині вона мусить квартиру орендувати, а це дорого і незручно.

Я слухала мовчки, мало вникаючи у суть. Зрештою, невістка сказала, що вони із дівчатками прийдуть до мене на гостину, хоч зараз, бо вона має вихідний, а сидіти вдома з малими не хоче.

Можливо, я й не права, але того дня я Валентині відмовила.

— Ти сама зачинила ці двері. Один раз я вже ледь оговталась від розлуки з онучками, ще одного можу просто не витримати. Нині у тебе негаразди і ти про мене згадала? А, як будеш на коні, знову мене із життя викинеш? Не буде так, Валентино. Я онучкам, як допомагала так і буду допомагати, але не більше. Коли вони підростуть і стануть самостійними, ми будемо з ними будувати стосунки. Поки – прощай.

Подруга мене не розуміє, каже, що я втратила шанс на спілкування з дорогими душі дівчатками, але я непохитна. Їй важко мене зрозуміти, бо вона такого не пережила. А от я вважаю, що роблю вірно і зрозуміє мене лиш той, хто й сам через таке пройшов.

Ну хіба ж я не права?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page