Софія почувалася ніяково від того, що відбувалося навколо, й вона розуміла, що ситуація зайшла надто далеко. У душі росло відчуття, що вона заслуговує кращого ставлення. Настав час щось змінювати.
Артем Орестович, голова сім’ї, одного вечора втратив самовладання і, скривившись, відсунув тарілку на край столу:
— У нашій родині двічі одну й ту саму страву не подають! — промовив він упівголоса, але різко.
Софія, яка саме принесла миску з юшкою, трохи зніяковіла, та відповіді не дала. Вона лиш відвернулася, поглянувши на Галину Дмитрівну, свою свекруху.
Та знизала плечима, ніби не знаючи, як зарадити. Марко, чоловік Софії, сидів за кухонним столом, дивлячись у телефон, і не виявляв жодної реакції. Софії було образливо, що він не прагнув бодай словом стати на її захист.
— Марку, — стиха озвалася вона.
— Що? — буркнув він, не відводячи очей від екрана.
— Може, допоможеш мені? — попросила вона, але той лиш відмахнувся.
— Сама впораєшся.
Софія ледве помітно зітхнула. Так було щоразу. Їхнє спільне життя в будинку свекра та свекрухи стало для неї щоденним випробуванням.
Коли Софія виходила заміж за Марка, вона була впевнена, що на неї чекає дружня й любляча родина. У перший рік стосунків Марко здавався ввічливим і турботливим.
Він казав, що вона — його натхнення, дарував квіти, висловлював підтримку. Проте після весілля все змінилося. Будинок, де вони мешкали зі свекрами, мав свої правила: чоловіки ухвалювали рішення і вважали, що жінки мають лише слухатися.
Софія ніколи не хотіла непорозумінь, але дедалі частіше відчувала, що до неї ставляться не як до рівноправного члена сім’ї, а радше як до наймички.
Артем Орестович був людиною суворою. Працював колись на заводі, звик до дисципліни. Вважав, що все мусить бути бездоганно: їжа — винятково свіжою, квартира — чистою й доглянутою, а жінки — мовчазними.
Марко, хоч і не копіював батькового поводження, втім перейняв від нього звичку ігнорувати потреби дружини. Зрештою, Софія почала відчувати, що любов, яку їй обіцяв Марко, кудись зникла, змінившись байдужістю.
Софія працювала дистанційно — займалася перекладами. Це вимагало спокою й уважності, проте Артем Орестович називав її роботу «дитячою забавкою» й часто кликав, аби вона допомагала на кухні чи прибирала.
Якось, коли вона говорила по телефону з важливим клієнтом, свекор увійшов до кімнати й різко наказав:
— Досить балакати, там на тебе чекають домашні обов’язки!
Софія жестом просила свекра зачекати, але він вихопив телефон із її руки. На тому кінці дроту клієнт почув багато неприємного. Софії довелося вибачатися й переносити розмову.
Невдовзі Галина Дмитрівна, матір Марка, занедужала. Артем Орестович сприйняв це без особливого співчуття. Він був настільки суворим у своїх поглядах, що сказав:
— Тепер ти, Софіє, господиня. Дім на тобі тут, бо Галина не може.
Марко мовчки погодився з батьком. Недуга Галини Дмитрівни потребувала турботи, але чоловіки в родині виявляли мінімум участі. На господиню перетворилися саме Софія.
Вона сумлінно виконувала все, бо не хотіла непорозумінь, а Галина Дмитрівна й сама вже не мала сил допомагати.
Одного дня, коли Софія вставала о шостій ранку, щоб встигнути приготувати для всіх сніданок та почати роботу, вона почула розмову з вітальні: Артем Орестович і Марко говорили про те, що Галину тепер краще відправити до пансіонату.
Софія була вражена: як можна так говорити про рідну людину?
Вона вирішила не мовчати й висловила свою думку:
— Мені прикро, але ж вона — ваша дружина та мати, хіба ні?
— І що ти пропонуєш? — невдоволено перепитав свекор. — Може, ти сама за нею дивитимешся? Тоді забирай її до себе. Тут ми такого не хочемо.
— Ви серйозно? — Софія розгублено зиркнула на Марка, шукаючи підтримки. — Твоя мама, а ти мовчиш?
— Я краще промовчу, — знизав плечима Марко. — Батько сам вирішить, як краще.
Вона проковтнула образу, відчуваючи, що тепер геть самотня у цьому будинку. Вирішила, що й справді забере Галину Дмитрівну до її колишньої квартири, яка стояла пусткою.
Вона кілька тижнів приводила ту квартиру до ладу — відмувала, клеїла нові шпалери. Як тільки виписали Галину Дмитрівну з стаціонару, Софія перевезла її до тієї оселі.
Сама теж лишилась із нею, бо розуміла, що не здорову людину напризволяще не можна. Свекру й Марку, схоже, було байдуже.
— Софіє, ти певна, ми могли б усе ж знайти інший варіант.
— Інший варіант — це пансіонат? — відповіла вона тихо. — Ні, я не готова на це. Галина Дмитрівна заслуговує кращого ставлення.
Марко зітхнув, помовчав і пішов, пообіцявши приїздити «іноді». Проте минав час, і він не з’являвся. Лише Софія доглядала свекруху: готувала, годувала з ложечки, допомагала робити гімнастику.
Спочатку було нелегко, та жінка відчувала, що робить правильну річ. Колись Галина Дмитрівна була до неї приязна, варила бульйон, коли та була не здоровою, навіть вчила готувати складні страви, бо їй подобалось передавати кулінарний досвід.
Тож тепер Софія вважала за свій обов’язок турбуватися про неї.
Із часом стан Галини Дмитрівни погіршився. Однієї прохолодної ночі Софія прокинулася від тихого поклику:
— Доню, — ледь чутно пролунав голос. — Дякую тобі.
Жінка підбігла, сіла поруч:
— Усе гаразд, мамо. Я з вами.
Наступного ранку Галина Дмитрівна тихенько відійшла у кращий світ у своєму ліжку, а Софія лишилася сама в цій убогій, але такій рідній тепер квартирі.
Вона сповістила Марка та свекра, сподіваючись, що вони допоможуть із прощанням. Проте ніхто з них не з’явився: сказали, що «зайняті».
Поховавши свекруху, Софія усвідомила: повертатися до того дому вона не стане. Вона вирішила почати нове життя — без Марка і без його тата.
А вже за кілька днів до неї прибігли і свекор і чоловік. Виявилось, що свекруха ще за життя переписала усе своє майно на невістку і тепер рівно половина квартири, дача і автомобіль належали Софії.
Звісно, свекор намагався все виправити і повернути “своє”. однак Софія не мала наміру відступати і дарувати хоч копійку тим людям. Квартиру розділили, а дачу вона залишила собі.
Мама просила Софію не робити тгго, пояснювала, що зиску дівчина не матиме і що інколи треба просто відступити і жити спокійно, однак Софія не збиралась нікого слухати. Так вирішила не вона а її свекруха, то хто вона така, аби все залишати тим чоловіка?
свою частку в квартирі Софія продала тим хто запропонував більш менш хорошу ціну мало піклуючись про те, які тепер сусіди будуть у її чоловіка і свекра.
Інколи вона їх згадує і посміхається цікаво, а тепер вони їдять все свіже? Тепер перевіряють підлогу білою ганчіркою а наявніст пилу вушними паличками?
Вона все зробила вірно, хіба не так?
Головна картинка ілюстративна.
