fbpx
Дозвілля
Коли син не син, а невістка – дочка!:«Останній притулок» для батька

– Привіт, любий, – виходячи з кухні і витираючи вологі руки об рушник, що висить на плечі, промовила Альбіна.

– Привіт, привіт, – з посмішкою дивлячись на дружину, відповів Мирон, – як ваші справи? Малюк НЕ пустував? – з цими словами чоловік погладив Альбіну по животику, в якому ріс і розвивався їх первісток.

– Пустує потихеньку, – посміхнулася жінка, а потім, змінивши тон на більш серйозний, поцікавилася, – ти, коли за батьком поїдеш? – Не знаю, – важко зітхнувши промовив Мирон.

– Я сьогодні знайшов непогане містечко, завтра поїду, подивлюся як там і що. Якщо все влаштує, то почну оформляти документи батька. – Яке місце? – тремтячим голосом запитала Альбіна, – ми ж вирішили, що ти привезеш Аркадія Даниловича до нас…

– Куди до нас? – переходячи на кpик, запитав Мирон, а потім, знизивши тон, продовжив, – Аль, ну куди до нас? У нас двокімнатна квартира, скоро дитина з’явиться, де ми всі помістимося? – ніжним голосом, як розмовляють з дітьми, промовив чоловік.

– У тісноті, як то кажуть, але без образ – відповіла з посмішкою Альбіна, яка звикла жити у великій і дружній родині і допомагати рідним і близьким. – Тим більше, у твого батька добротний будинок в селі. Можна його продати і купити квартиру побільше в складчину. Щоб всім місця вистачило, – продовжила Альбіна.

– Ну, я навіть не знаю … Мій тато – людина непроста, за ним доглядати треба. Поїсти приготувати …

– Ти говориш про свого батька як про немічного старого. Йому ж  шістдесят сім тільки. Я думаю, щоб він в житті б не погодився  жити з нами, якби була жива твоя мама. Він же через неї в село поїхав, а одному йому там не в радість, – не вгавала Альбіна, дивлячись на чоловіка.

– Ну, якщо ти так хочеш, то давай привеземо батька до нас. Але на час, поки я його документи оформлю в …

– Мирон запнувся, не знаючи, як правильно назвати те місце, куди він хоче відправити батька. Будинок пристарілих звучало надто грубо, тому подумавши трохи, чоловік сказав: – У санаторій. Дивись, яке миле містечко, – промовив Мирон, простягаючи дружині буклет. – «Останній притулок», – ворушачи губами, прочитала Альбіна.

– Хм … Милий, тебе не бентежить назва? Звучить як клaдовище! – знизавши плечима, сказала жінка.

– Клaдовище? – обурився Мирон. – Якби ти знала, скільки коштує перебування на цьому «цвинтaрi», то втратила б дар мови. І, до речі, туди можна потрапити тільки через своїх. Містечко вважається елітним. Мені всі контакти Семен дав.

Ну, пам’ятаєш, такий високий рудий хлопець, він мені якось документи завозив, – Альбіна розгублено кивнула в знак того, що пам’ятає, а Мирон, не помічаючи настрою дружини, продовжував говорити, – так ось Семен прилаштував туди свою маму і дуже задоволений. Природа – шикарна. Ліс, річка …

– Мироне, замовкни, – благала Альбіна, яка більше не могла слухати промов чоловіка, вважаючи їх жаxливими. Коли її велика родина розпалася в одну мить, коли пoмepли всі її рідні, жінка ледь не збожеволіла від гоpя і туги. З депpесії її витягнув саме Мирон. Він повернув Альбіну до життя своєю турботою і любов’ю, а зараз цей чоловік говорив жаxливі речі, і Альбіні було гірко їх слухати.

– Привези батька до нас, прошу. Ми знайдемо спільну мову, він не буде нам заважати, – прошепотіла Альбіна. Мирон кивнув, погоджуючись.

“Нехай батько поживе з нами, поки я буду оформляти йому документи в«”Останній притулок “. Альбіна за цей час награється в добру дівчинку і сама буде рада, що свекор з’їжджає», – думав про себе Мирон, обіймаючи дружину.

Через три дні в квартирі Альбіни та Мирона з’явився тихий Аркадій Данилович. Жінка бачила батька чоловіка всього кілька разів: на власному весіллі і коли пoмepла свекруха.

Незважаючи на далеке знайомство, Альбіна швидко змогла знайти спільну мову з чоловіком. Абсолютно безпорадний в побуті Аркадій Данилович був прекрасним виконавцем. Він не здатний був зварити суп, а ось начистити картоплю, натерти моркву або помити посуд – ніколи не відмовляв.

Спілкуючись з чоловіком, Альбіна дізналася багато цікавого з області географії, біології та астрономії. Аркадій Данилович був начитаний і ерудований. З кожним днем ​​Альбіна проймалася  до свекра все більшою симпатією, а ось рідного сина батько дратував.

Мирону не подобалося, що тато вечорами дивиться телевізор, що занадто рано встає, голосно ходить, часто змиває в туалеті воду. Мирон постійно був усім незадоволений і кожен раз шукав причину, щоб зачепити батька.

– Тат, а можна їсти акуратніше? – говорив «люблячий» син, коли батько кидав на стіл крихту хліба. Альбіна бачила все це, але в глибині душі сподівалася, що все налагодиться. Мрії жінки розбилися в одну мить.

– Тату, Тату, – збирай речі, прийшовши в один із днів додому, закричав з порога Мирон.

– Навіщо йому збирати речі? – запитала Альбіна, яка вийшла на крик чоловіка. – Як навіщо? – здивовано підняв брови Мирон, – ми ж говорили, що батько поживе у нас тимчасово, поки я оформляю його в санаторій.

– У санаторій? – закричала Альбіна, – ти серйозно вважаєш, що містечко під назвою «Останній притулок» – це те, на що заслуговує твій батько? Ти серйозно?

– Альбіно, я не хочу з тобою нічого обговорювати! Я все вирішив. Я не можу жити в одній квартирі зі своїм батьком, у нас мало місця. І це не обговорюється. Крапка. Ти мене зрозуміла?

– Але … – зі сльозами на очах почала говорити жінка, але не встигла закінчити фразу. З кімнати вийшов Аркадій Данилович зі своєю пошарпаною валізою в руках.

– Не хвилюйся, дочко, – по-батьківськи сказав Аркадій Данилович, дивлячись на Альбіну, – тобі шкідливо. Думай про дитину. А зі мною все буде добре, – посміхнувшись невістці, чоловік перевів погляд на сина, – ну, поїхали, синку.

– Поїхали, – сказав похмурий Мирон і, не дивлячись на дружину, вийшов з квартири, понурий Аркадій Данилович поспішив слідом. А Альбіна, залишившись одна, гірко заплакала, не розуміючи, як їй тепер спілкуватися з Мироном.

***

Пройшов місяць. Мирон усіма силами намагався вести себе так, ніби нічого не сталося, але тільки Альбіна змінилася. Вона стала сумною, холодною і постійно просила чоловіка забрати батька з «Останнього притулку».

– Не місце йому там, не місце! – дивлячись на чоловіка, говорила Альбіна, – у нас йому було добре, та й я з ним порозумілася.

– Досить! – в один з днів не витримав таких розмов Мирон.

– Якщо ти не припиниш себе так вести, то я піду від тебе. Так і знай. Не подивлюся, що вaгітна. Чоловік був упевнений, що дружина злякається і припинить всі ці розмови, але вийшло інакше.

– Що ж, йди, – холодно промовила Альбіна, – все одно я не зможу жити з людиною, яка здала свого батька в притулок. Речі тобі зібрати?

– Сам впораюся, – відповів злий Мирон, який вирішив, що дружина просто хоче пограти, випробувати його на міцність. Але Альбіна НЕ жартувала. Вона не подзвонила чоловіку ні через день, ні через тиждень, ні через місяць. Мирон вирішив сам піти на примирення і подзвонив дружині.

– Можна я приїду? – Приїжджай, – просто відповіла Альбіна.

Мирон купив квіти, фрукти і поїхав до дружини. Подзвонивши в двері, чоловік чекав, поки Альбіна відкриє. Яким же було здивування Мирона, коли на порозі, замість вaгiтної дружини, він побачив батька.

– Ти? – тихо прошепотів Мирон, – що ти тут робиш? Аркадій Данилович не встиг відповісти на питання, за нього це зробила Альбіна, що саме підійшла до дверей.

– Я забрала твого батька до себе. Тепер він живе тут.

Мирон нічого не відповів, мовчки розвернувся і пішов. Так само мовчки він подав на розлучення, написавши Альбіні повідомлення, в якому було лише одне слово: «Зpaдниця!».

Що жінка зробила не так, вона не розуміла, вважала, що вчинила по совісті і не про що не шкодувала. А Аркадій Данилович був щасливий. Він відчував себе таким важливим і потрібним, крокуючи по парку з коляскою, в якій мирно спав новонароджений онук! Такі справи…

За матеріалами.

03/03/2019

facebook