Коли син привів свою дівчину знайомитися з нами, ми з чоловіком зраділи, що він, нарешті, одружується. Борис у нас був єдиним, тож ми всю нашу батьківську любов і турботу вкладали в нього. І виріс наш син на славу, сильним і спритним, бо змалку полюбив спорт, до якого залучав його чоловік, тренер спортивної школи, а також великим розумником, неодноразовим призером шкільних олімпіад. «Весь у маму», – говорив чоловік, маючи на увазі мене – вчительку математики.
У Бориса завжди була свобода вибору: вступати в Інститут фізкультури чи на економічну спеціальність. Він вибрав банківську справу, став успішним працівником, але й зі спортом остаточно не прощався. От тільки не спішив одружуватися, а ми з чоловік уже й про внуків розмріялися.
Людмила була милою тендітною дівчиною. Вона навчала дітей гри на фортепіано в музичній школі. Я вважала, що Борис і Люда будуть ідеальною парою, доповнюватимуть одне одного.
До народження Арсенка так і було. Але потім вони щодня почали сперечатися щодо виховання дитини. Боря вважав, що Людмила занадто кутає малого, що хлопчика треба загартовувати, більше гуляти, що легкий морозець – прогулянці не завада. А Люда боялася застудити синочка.
Невістка часто скаржилася мені на Бориса, мовляв, часто провітрює кімнату, довго гуляє з малим на морозі. Вона шукала моєї підтримки, а я була на боці сина, бо саме так виховувала колись його, і радила Людмилі прислухатися все-таки до думки чоловіка, але то для її голови, як горохом об стіну.
В міру того, як ріс Арсен, зростали й суперечки, бо невістка і сваха обмежували хлопчика в рухах, не дозволяли довго бігати й стрибати, грати в сніжки й бігати по калюжах. Натомість розучували з хлопчиком гами. Я здогадувалася, що в мріях невістки Арсен мав бути тихим, інтелігентним юнаком, бажано музикантом. А малий непосида нізащо не хотів учитися грати на роялі.
Коли Арсен став школярем, Борис почав мріяти про другу дитину. Мовляв, йому в дитинстві так не вистачало братика чи сестрички, тож і Арсен радий буде мати ще когось у родині. Можливо, в них буде донечка, така ж ніжна красуня, як мама, бо в синові він бачить тільки свої риси. Але невістка й слухати не хотіла: «Арсен буде наша єдина дитина і крапка».
Чим більшим ставав онук, тим частішали суперечки Людмили з Борисом: то через риболовлю, то через походи в гори. Точнісінько, як у пісні співається: «і сама не піду, і тебе не пущу».
Подруга Люди вмовила її віддати Арсена на бальні танці, щоб був партнером її дочки. І в нашого завжди жвавого внука все настільки гарно виходило, що їхня пара навіть конкурси вигравала. Людина подружка запропонувала переїхати всім у Київ, де для юної пари танцюристів відкриються кращі перспективи, і для Бориса в столиці знайдеться робота, і для Люди також.
Тут уже Борис уперся, як віл. Він був проти переїзду, не хотів втрачати роботу. Тим більше Арсен йому якось проговорився, що однокласники кепкують з нього через заняття танцями, що краще б йому на карате записатися, то поважали б, що хоче вміти за себе постояти і свою подружку в разі чого захистити.
Але Людмила була категорично проти всякої спортивної боротьби, мовляв, це не для її талановитого синочка. А як побачила, що Борис навчає сина деяких прийомів карате, напруга в родині зросла. А тут ще й Арсен почав відмовлятися ходити на танці, і Люда нічого кращого придумати не могла, як звинуватити Бориса, що він налаштовує сина проти неї.
Ми з чоловіком окремо говорили і з сином, і з невісткою, щоб вони не сперечалися при Арсенові, бо хлопець щоразу стає замкнутішим і упертішим. Він не хотів розчаровувати маму, водночас прагнув бути, як тато, впевненим і сильним, пізнавати чоловічий світ, де є риболовля, походи на природу, готування каші на вогнищі.
Я вже навіть пропонувала їм звернутися до психолога. Але задумалася, що справа, мабуть в іншому: невістка розлюбила мого сина і шукає тільки приводу для сварки.
Коли Люда стала позиватися до суду, я зрозуміла, що так воно і є, не любить вона Бориса, тож краще вже розлучитися, ніж мучити одне одного й маніпулювати сином. А через два роки Арсен сам вирішить, із ким йому жити.
Та невістці мало було просто розірвати шлюб, а ще й обмежити спілкування Бориса із сином до одного дня на тиждень, та ще й у її присутності. Однак суд вирішив дати родині три місяці для примирення, а в проханні обмежити спілкування з батьком відмовив, вважаючи його методи виховання цілком прийнятними.
Як ви вважаєте, чи вдасться нашим дітям зберегти родину? В чому їхні помилки? Що б ви порадили кожному зокрема?
