— ТАТУ, тату!
Це синьооке дівча з білявими кісками часто аж біжить вулицею за якимось здорованем — гарним, як намальованим. А той іде собі та й іде. Ні, все-таки оглянувся, тицьнув малій цукерку і далі заквапився.
Маруся, так звати дівчинку, щоразу після таких зустрічей із батьком приходить до неньки з одним і тим же запитанням: «Мамо, чому тато не хоче зі мною розмовляти?»
— Іди, Марусю, пограйся з ляльками, — відказує, ледь стримуючи сльози, Галина. А сама думає: виросте донечка і все зрозуміє…
Галина після школи влаштувалася техпрацівницею на одне з підприємств. Старанна, скромна, симпатична дівчина. Задивлявся на неї Петро — чи не найвродливіший хлопець у їхньому містечку. Вона відповіла на його почуття — гарний же! А ще тішило самолюбство, що цей красень, з якого не зводять очей дівчата, обрав саме її.
Зіграли весілля. Правда, деякі спільні знайомі жаліли її: «Така хороша дівчина, а за такого ледаря пішла!»
Петро й справді не хотів шукати жодної роботи — мовляв, немає тут гідної його. Повернеться ввечері стомлена дружина додому, а він своєї: «Давай у Кривий Ріг подамося, де мій кореш облаштувався. Там ми з тобою заживем, як люди!»
І переїхали таки Галина з Петром до великого промислового міста. Вона відразу пішла робітницею на один із заводів. Петро ж довго шукав вигідної роботи, доки врешті-решт став охоронцем на місцевій швейній фабриці: справа неважка, і часу вільного багато. Якогось ранку Галя сказала чоловікові про найзаповітніше:
— Петрику, я скоро стану матір’ю…
— Що?! — скинувся той. — Не потрібна нам поки що вона. Зроби так, аби її не було. Зрозуміла?
Уперше, мабуть, не послухалась Галя свого Петрика. Виплакала гірку образу та й вирішила: звикнеться чоловік із новиною, схаменеться…
…Петро зозла поглядав на її «зіпсовану фігуру», дому майже не тримавсь, але ніби змирився з тим, що стане батьком.
У них народилася донечка — Галинине сонечко, маленька копія Петра. Відчуваючи, як крижинками в душі плаває нерозтоплена образа, Галина прихиляла до неї Петра: «Дивись, яка красунечка: носик, губки, брівки — все твоє!» Той байдуже-байдуже глипав на дитину синіми очима з-під розкрилених чорних брів. І що тепер Галині з його краси?
У два місяці донька, яку назвали Марусею, занедужала. Гроші на лікування Галині дала сусідка. Петро був наче не рідний і сліпий: ти хотіла цієї дитини, от і вибирайся з лиха сама!
Дівчинка одужала, стала підростати, зіп’ялася на ніжки, почала вимовляти перші слова: «ма-ма», «та-то». А татові все однаково… Скільки не допитувалася в нього дружина, чому так холодно ставиться до власної дитини, нічого не відповідав.
Розгадка прийшла одного весняного дня. Галина випадково почула, як Петрова мати, а її свекруха Катерина, кричала у трубку мобільного телефона синові:
— Це мамка, мамка тобі дзвонить! — гукала так, що голос розносився на всю кімнату, та Петро, власне, не дуже й ховався.
— Коли, сину, додому повернешся? Ти ж писав, що скоро вже покинеш свою квочку. Тамара читала мені твоє пісьмо. Тамарочка тепер бізнесом займається, не рівня твоїй — завжди водиться свіжа копійка. А що вже тебе ще з пуп’яночка любить, ти сам знаєш. Якщо твоя подасть на аліменти — викрутимося.
Галина вже й не здивувалася: тільки така «мамка» могла виростити такого синочка…
Після розлучення з Петром повернулася з дитиною до рідного містечка. Живуть тепер у мами. Галина працює. Серед земляків, вважає, якось легше і труднощі переборюються. Люди співчувають, підтримують одиноку маму. А молоді чоловіки часом проходу не дають: самостійна, гарна, чепурненька. Але Галина хоче бачити біля себе людину з тими рисами характеру, яких так і не побачила в Петра. Головне — надійну.
А що ж Петро? Пожив трохи з Тамарочкою, доки та не розкусила красеня, за яким мліла «з пуп’яночка», та не вигнала. Врешті переїхав до мамки. На постійне проживання. У «старої», як він її називає, непогана пенсія, є за що попивати з друзями. При цьому шукає нову грошовиту подругу, яка не встоїть перед його чоловічою вродою. А те, що маленька Маруся — копія тато! — росте напівсиротою, містечкового красеня ніскілечки не обходить. Поки що. Ще є сили, ще є чари, і попереду, як йому здається, довге і безтурботне життя. Мовляв, один поїзд пішов, встигне на інший.
Щоправда, ще жодному такому «батькові» не вдалося сісти у той поїзд, який забрав із собою дитинство його сина чи доньки…
Автор – Володимир ПОГОМІЙ.
За матеріалами – Вербиченька.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
