У коридорі було темно, світло горіло тільки біля поста чергової. Христина сиділа на краю жорсткого стільця, підібгавши під себе одну ногу, щоб хоч трохи зігрітися. Син спав у палаті, загорнутий у дві ковдри — лікарняну байкову та її власну, домашню, з ведмедями, яку вона привезла три дні тому.
Його обличчя здавалося дуже малим на великій білій подушці, на якій ще виднівся синій штамп пральні. Шкіра була блідою, майже прозорою, а під очима залягли темні півкола. Жінка потягнула край ковдри вище, аж до самого підборіддя хлопчика.
Вона згадала розмову з черговим лікарем. Він довго гортав папери у великій картонній папці, потер перенісся під окулярами й сказав, що потрібна допомога родичів. Пряма, термінова. У хлопця рідкісна група, четверта мінус, на складі такої зараз просто немає в потрібній кількості. Христина відразу запропонувала себе, але лікар лише покрутив головою, навіть не дивлячись на неї: «У вас інша, ми перевіряли по картці. Тут потрібен батько. Його група підійде ідеально, це найкращий варіант. Шукайте його, якщо хочете, щоб малий швидше підвівся на ноги».
Христина повернулася до вікна в кінці коридору. На вулиці йшов дрібний дощ, асфальт блищав під ліхтарями. Шукайте. Легко сказати людині в білому халаті, яка нічого не знає про її життя. Вона не бачила Артема вже майже сім років. Вони розійшлися, коли Матвію ледь виповнився рік. Тоді це здавалося єдиним правильним рішенням, остаточним і безповоротним. Вона просто зібрала дві валізи, забрала дитину й викликала таксі до батьків, поки чоловік був на роботі.
Причиною всьому стала одна поїздка. Артем поїхав на будівництво об’єкта в іншу область на два тижні. А через місяць після його повернення на їхню домашню адресу прийшов товстий конверт. Без зворотньої адреси, просто з індексом іншого міста. Всередині були дві фотокартки та записка, написана дрібним жіночим почерком на аркуші в лінію. Жінка писала, що Артем забув у неї свій годинник і що вона чекає на його наступний приїзд. Христина знайшла цей лист у поштовій скриньці суботнього ранку, коли йшла по хліб.
Вона згадала, як Артем тоді виправдовувався. Він стояв посеред кухні, тримаючи в руках цей лист, і його пальці тремтіли. Він казав, що це якась помилка, що він просто жив у готелі, де працювала та жінка, і що між ними нічого не було. Казав, що годинник він просто загубив на будівництві. Але Христина не хотіла слухати. Вона бачила перед собою лише ці чужі рядки. Образа була такою сильною, що перекривала весь здоровий глузд. Вона заблокувала його номер у той же вечір. Батькам сказала, що вони просто не зійшлися характерами, і попросила ніколи не згадувати його ім’я в хаті. Артем приїздив, стояв під вікнами, передавав через батьків іграшки для малого, але вона все повертала назад або викидала. Вона повністю викреслила його, наче цих років разом ніколи й не було.
І ось тепер як бути? Христина сіла назад на стілець і закрила обличчя руками. Потрібно переступити через себе, через свій гонор і все те, що вона будувала сім років. Завтра зранку має приїхати її мама, вона обіцяла посидіти з Матвієм до вечора, привезти свіжого бульйону в термосі. Це дасть Христині кілька годин. Вона знала, де працює Артем — він так і залишився в тій самій будівельній фірмі, тільки тепер, здається, став керівником відділу. Його офіс був у центрі міста, над магазином побутової техніки.
Наступного ранку Христина вже стояла біля сірих пластикових дверей на третьому поверсі офісного центру. Вона глибоко вдихнула, обсмикнула куртку й натиснула на ручку.
Артем сидів за великим столом, заваленим кресленнями та папками. На ньому був той самий сірий светр, який вона колись допомагала йому вибирати, тільки на ліктях тканина вже трохи витерлася. Побачивши її, він повільно підвівся з крісла. Олівець, який він тримав у руці, покотився по столу й упав на підлогу.
— Христина? — його голос був тихим і якимось сиплим. — Щось із Матвієм?
Вона хотіла сказати все чітко, спокійно, як репетирувала в автобусі, поки їхала сюди. Але горло перехопило, і замість нормальних слів вийшов якийсь хрип.
— Він у лікарні, — Христина притиснула сумку до грудей. — Потрібна допомога. Твоя. Лікар сказав, що тільки ти підходиш. У нього твоя група.
Артем швидко обійшов стіл. На його обличчі не було ні злості, ні подиву — лише якась миттєва готовність. Він узяв зі стільця куртку, навіть не вимикаючи комп’ютер.
— Поїхали, — коротко сказав він. — Моя машина внизу.
— Я сама можу доїхати, — машинально відповіла вона, відступаючи на крок.
— Не вигадуй. Сідай в машину, так швидше, — він узяв її за лікоть, але відразу відпустив, помітивши, як вона здригнулася. — Я просто допоможу.
У машині вони мовчали. Артем упевнено крутив кермо, обминаючи недільні затори біля ринку. Христина дивилася у вікно на вивіски магазинів, на людей з пакетами. Все здавалося якимось несправжнім, наче вона дивилася кіно без звуку. У салоні пахло старою шкірою та якимось простим автомобільним освіжувачем.
— Як давно він там? — запитав Артем, не повертаючи голови, коли вони зупинилися на світлофорі.
— Четвертий день, — відповіла вона, не зводячи очей з лобового скла. — Почалося раптово. Ввечері піднялася температура, а зранку вже не міг підвестися.
— Чому раніше не сказала?
— Думала, самі впораємося. Лікарі спочатку казали, що це звичайна застуда.
Артем нічого не відповів, лише міцніше стиснув кермо так, що побіліли суглоби на пальцях.
У лікарні все відбулося швидко. Артем підписав якісь папери в реєстратурі на першому поверсі, потім його повели по довгому коридору в кабінет у кінці лівого крила. Христина залишилася чекати біля дверей на кушетці. Повз неї ходили жінки в синіх халатах, носили якісь коробки, але вона нічого не помічала. Вона просто дивилася на на двері кабінету.
За годину Артем вийшов. Обличчя в нього було сірим, на правому згині ліктя виднівся білий пластир. Він тримав руку зігнутою.
— Все нормально, — сказав він, підходячи до неї. — Сказали, що все підійшло. Зараз передадуть у відділення. Можна до нього?
— Ходімо, — Христина піднялася. Її ноги трохи тремтіли від тривалого сидіння в одній позі.
Матвій уже не спав. Він сидів на ліжку, обпершись спиною на підкладену подушку. Побачивши Христину, він посміхнувся, але відразу перевів погляд на чоловіка, який ішов за нею. Хлопчик ніколи не бачив батька вживу, лише на кількох старих фотокартках, які Христина не змогла викинути й тримала в коробці з-під взуття на антресолях.
— Привіт, — Артем зупинився біля порогу, наче боявся підійти ближче. — Ну як ти тут?
Матвій подивився на матір, ніби питаючи дозволу. Христина кивнула й сіла на край ліжка.
— Нормально. Мені вже не так гаряче, — тихо сказав хлопчик. — А ви хто?
— Я Артем. Твій тато, — чоловік підійшов ближче й сів на вільний стілець біля тумбочки, на якій стояла тарілка з недоїденим яблуком. — Прийшов провідати.
Хлопчик замовк, розглядаючи його великі руки, куртку, обличчя. У палаті знову повисла тиша, але тепер вона не була такою важкою, як уночі. Це була тиша очікування.
— Мама казала, що ти далеко працюєш, — нарешті вимовив Матвій, крутячи в руках край підковдри.
— Працював. Тепер уже тут, поруч, — Артем подивився на Христину. Вона відвела погляд, удаючи, що поправляє комір синові. — Більше нікуди не поїду.
Минув тиждень. Матвія ще не виписували, але йому дозволили виходити на прогулянки у внутрішній двір лікарні. Там росло кілька старих каштанів і стояв дерев’яний пофарбований стіл зі лавками. Артем приїздив щодня після п’ятої вечора. Він привозив фрукти, якісь нові журнали з малюнками машин та конструктори.
Христина зазвичай залишала їх удвох і йшла в реєстратуру або просто ходила навколо корпусу, щоб дати їм час поговорити. Вона бачила з вікна, як вони сиділи на лавці. Артем показував синові щось у телефоні, а Матвій уважно слухав, іноді киваючи головою.
Того вечора було прохолодно, з річки тягнув вогкий вітер. Христина винесла Матвію куртку. Чоловік і хлопчик сиділи за столом і збирали невеликого пластмасового робота.
— Дивись, мамо, — покликав Матвій, помітивши її. — Артем каже, що ми з ним схожі. У нас навіть малюнок на долонях однаковий.
Христина підійшла й поклала куртку синові на плечі.
— Схожі, — тихо погодилася вона. — Схожі.
— Він сказав, що коли мене випишуть, ми підемо в зоопарк. Разом. Ти ж підеш із нами? — хлопчик дивився на неї знизу вгору, чекаючи відповіді.
Христина поглянула на Артема. Він тримав у руках деталь від іграшки й не підводив очей, наче теж чекав на її слово. На його обличчі за цей тиждень додалося зморшок біля очей, він виглядав втомленим, але в його позі вже не було тієї колишньої напруги й розгубленості, яку вона побачила в кабінеті.
— Підемо, — сказала вона й сіла на краєчок лавки поруч із сином. — Тільки куртку застебни, а то знову застудишся.
Артем мовчки протягнув Матвію наступну деталь конструктора. Хлопчик узяв її, намагаючись потрапити в потрібний паз. Вони сиділи втрьох за цим старим столом, і ніхто більше нікуди не поспішав.
