Як тільки відкриваються двері їхнього будинку, здається, ніби потрапляєш у казковий світ ідеального Різдва.
Уявіть собі: аромат ялинки, легкий запах свіжовипеченого хліба, м’яке світло гірлянд, а головне – атмосфера тепла, затишку та любові.
Я дивлюся на Оленку – дружину брата – і не можу стримати захоплення. Вона справжня чарівниця. Щоразу, коли приїжджаю до них, я ніби отримую порцію мотивації стати кращою версією себе. Її дім – це взірець порядку, затишку та краси.
Уже на порозі нас зустрічали її діти: двоє янголяток, які, здається, зійшли з обкладинки різдвяного журналу. Зачесані, заплетені, в акуратних святкових вбраннях, вони привітали мене, заспівавши віншування. Ідеально! Я ледве не розчулилася до сліз. Уявляєте, ці малюки знали всі слова, чітко й мелодійно виконували пісню.
І тут я питаю себе: як?! Як їй вдається? У мене менша квартира, а не будинок, і я навіть близько не можу тримати її рівень чистоти. А тут – особняк! Усе сяє, все на своїх місцях, жодного натяку на безлад.
Мій брат за ці роки сильно змінився на краще. Це одразу видно. Він постійно усміхнений, доглянутий, у хорошому настрої. І я розумію, що Оленка – головна причина його щастя. Вона створила той дім, до якого хочеться повертатися.
Мене особливо вразило, як вона організувала Cвятвечір. На столі було 12 традиційних страв, і все настільки смачне, що я не знала, за що братися. Узвар – запашний, борщ із вушками – ідеальний, кутя – просто як із дитинства. І це тільки початок! Усе продумано, на кожного члена родини – своя порція, навіть для найменших гостей – окремі страви без зайвих спецій.
Але знаєте, що мене вразило найбільше? Її енергія. Поки ми всі сиділи за столом, вона не лише встигала пригощати нас, але й знаходила час присісти, поговорити, приділити увагу дітям, підтримати атмосферу свята. Ні краплі втоми на обличчі!
На Різдво нас чекали нові сюрпризи. Оленка, здається, запланувала все до дрібниць. Страви змінювалися: ніжна запечена риба, святкові салати, домашні пиріжки, печиво, імбирний чай. Її творчість у кулінарії просто не має меж. І тут я знову думала про те саме: яка вона молодець! Як їй це все вдається?
Її діти, попри свій юний вік, дуже чемні, ввічливі й виховані. У них є чіткий розпорядок дня, вони допомагають мамі, але це все без напруги чи примусу. Вони щиро радіють святам, відчувають цю магію, бо їхня мама зробила все для цього.
Я кілька разів ловила себе на тому, що не просто милуюся, а й трохи заздрю. Доброю, білою заздрістю. У моєму житті, здається, немає такого порядку. Моя квартира значно менша, але я не можу навіть наблизитися до тієї ідеальної чистоти. У мене завжди є якась невирішена справа, щось недороблене. А тут – величезний будинок, двоє маленьких дітей, святковий стіл – і жодного сліду хаосу.
Коли ми прощалися, Оленка ще й вручила кожному гостю маленький подарунок: коробочку з її власноруч зробленими смаколиками. Я була вражена: це скільки часу треба, щоб ще й на це вистачило енергії?
Дорогою додому я замислилася. Кожен раз, повертаючись від них, я обіцяю собі: “Все, я теж так буду. У мене теж буде ідеальний порядок. Я теж зроблю святковий стіл, який усі запам’ятають”.
Але коли доходить до діла, реальність бере своє. У будні я не встигаю зробити навіть третину запланованого, і мій вечір частіше закінчується з піцою чи канапкою, а не з ідеально продуманим меню.
Оленка – моя справжня героїня. Вона не лише дружина мого брата, а й той приклад, на який я рівняюся. Вона встигає все: бути мамою, дружиною, господинею і водночас зберігати гармонію в собі. Я знаю, що за цим стоїть велика праця, але з боку все виглядає так легко і невимушено.
Коли я розповідаю про неї друзям, вони завжди запитують: “А може, це просто талант?” Можливо, частково це і є талант, але я думаю, що справа в іншому. Вона дійсно любить те, що робить. І, здається, вона знає, як розставити пріоритети, щоб усе встигати.
