fbpx
Гумор
Коли В’ячеслав прийшов з роботи, дружина плакала. Теща похмуро гриміла каструлями на кухні. — Знову посварилися? — Славко стомлено сів за обідній стіл і грізно подивився на тещу

Вона сама винна! — метушилася теща. — Матір поважати треба! І не сперечатися з нею. Я у неї в гостях, між іншим.

— Ви в гостях вже рік… — понуро зауважив зять. — Не забарилися?

— Та хоч два! Терпіть!

— Ні! Все! Досить! — скипів В’ячеслав. — Я давно з вами хотів поговорити, як чоловік!

— Хто? — Теща зміряла його нищівним поглядом. —Ти? Чоловік? Ось мій Володька — той був чоловіком, царство йому небесне. І відсидів, і директором магазину побув! А ти… І як за тебе тільки Людка вийшла? Чоловік…

— Ну гаразд… — В’ячеслав важко зітхнув, гарячково думаючи, що відповісти тещі. — Гаразд… Скоро усе це закінчиться… — Він навіть погрозив тещі пальцем. — Ось побачите…

— Та знаю, знаю! Ви з Людкою давно чекаєте, коли мене не стане! — Теща гримнула каструлею. — Та дивіться, як би я вас не пережила!

— Хто чекає? Ми чекаємо? Навпаки… — В’ячеслав сказав цю фразу, і розгубився — а що, навпаки? Адже насправді, іноді такі думки його відвідували. Тещі було вже майже вісімдесят, але вона була бійцем. Своїм словом могла будь-кого приструнити. — А ми вам нареченого знайдемо, йому і будете мозок компостувати! — Ця фраза вискочила з вуст В’ячеслава сама по собі. — Тільки ви якось підготуйтеся, голову помийте, красиво одягніться і брошку начепіть…

Теща дивилася на нього, як баран на нові ворота.

— Це ще для чого?

— Потрібно! Завтра наречений до вас прийде!

В’ячеслав сказав це так правдоподібно, що теща розгубилася.

— Ти геть глузд втратив?! Який ще наречений?! Не потрібно мені ніяких женихів!

— Пізно! — В’ячеслав зрозумів, якщо тещу обманювати, то свою лінію гнути потрібно до кінця. Кажуть, вона і за свого чоловіка вийшла заміж тільки тому, що він їй грозив. Виходить, що в душі вона велика боягузка. — Вже все вирішено!

— Що вирішено ?! — піднялася теща. — Чому це хтось щось за мене вирішує? Я заміж не збираюся!

— А навіщо заміж? — знизав плечима В’ячеслав. — Ніхто вас заміж брати й не хоче. Тільки в коханки.

— Щооо?!

— А що чули! Я в газету «З рук в руки» оголошення дав: «Шукаю чоловіка для своєї тещі». І відгукнувся один.

Теща сіла навпроти зятя і витріщила очі. А зять продовжував свою байку.

— Ви не дуже не хвилюйтеся, він чоловік знатний. І сидів, як ваш перший чоловік.

— З а що? — як загіпнотизована, запитала теща.

— Каже, через те, що дружині своїй щось зробив. Щось вона йому не так сказала. Двадцять років відсидів, тепер йому знову ласки хочеться. Я з ним зв’язався, і фотографію вашу йому надіслав. Він побачив, і закохався у вас з першого ж погляду. Каже, поки вона не стане моєю — не заспокоюся.

— Тьху, капосний! Як у тебе розуму тільки вистачило! Дзвони цьому, твоєму… Негайно скасовуй зустріч!

— Ні… — В’ячеслав похитав головою. — Я не можу. Він чоловік слова, так мені і сказав: «Якщо обманеш —душу з тебе витрясу». Тому завтра він обов’язково прийде. А ми з Людмилою поїдемо у вашу квартиру, куди ви повертатися не хочете.

— Навіщо ви туди поїдете?

— Та ж у вас тут буде медовий місяць, а ми там поживемо поки.

— Ось це бачив! — Теща показала йому дулю. — Я вас туди не пущу.

— А у нас ключі є, — відповів спокійно В’ячеслав і навіть позіхнув. — Так що, ми вам заважати не будемо…

— Припини! — Теща ляснула долонею по столу, потім гукнула: — Людо, йди сюди! Твій чоловік наді мною підсміюється!

Людмила з’явилася дуже швидко і здивовано дивилася на матір.

— Що тут у вас знову?

— Він… — Теща від обурення ніяк не могла сформулювати думку. — Він… Таке задумав… Він мені чоловіка знайшов… Позбутися мене хоче!

— Що, справді? — дружина здивовано подивилася на чоловіка.

— Ну… — кивнув В’ячеслав, і йому раптом стало весело. — Я подумав, чому твоя мати так біситься? А тому що їй чоловік потрібен! Ось я і знайшов.

— З глузду з’їхав? — тепер і дружина витріщила на нього очі. — Він взагалі хто?

— Колишній ув’язнений. Правда, трохи молодший за твою матусю, але який гарячий! Такий, як треба! Ледь що — відразу в око. Я ж смак твоєї матері знаю. Так що все! Завтра він прийде!

— Славку, ти що? Мамі майже вісімдесят… Які їй женихи?

— Нормально, — кивнув В’ячеслав. — Людочко, ти зрозумій, я відмовити йому вже не можу. Він пригрозив, якщо я дам задню, то він мене знайде. Тому, вибирай — або я, або твоя мати. Поки вибираєш, я піду ключі від тещиної квартири візьму.

— Навіщо? — тремтячими губами запитала дружина.

— Потім. Якщо вибереш мене, ми з тобою сьогодні ж туди поїдемо. А ні, то залишайся з мамою. Допоможеш їй у важку хвилину, коли коханець її життя вчити буде.

— Стривай! — вигукнула квапливо дружина. — Я нам валізу швиденько зберу. Потрібно взяти дрібничок на перший час.

—Людо… Ти що? — схаменулася теща.

— Ой, мамо… — Людмила махнула на неї рукою. — У тебе тепер нове життя… А нам же ж — жити по-старому…

— Яке ще нове життя?! — Теща раптом зірвалася з місця і кинулася з кухні. — Я не хочу нового життя! — Вона кричала вже з кімнати, яку тимчасово окупувала. — Я з’їжджаю від вас! Негайно! А ви вже тут самі і без мене впораєтеся…

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page