Я застукала їх, коли мені було десять, мама тримала дядька Василя за руку і просила його щось змінити в житті, бо вона більше так не може. Я тоді її спитала, що їй треба , то тато зробить, навіщо просити дядька Василя, коли він їй відмовив? Я ще була мала і нічого не розуміла, та й тепер, коли доросла, все одно не розумію, чому між ними таке сталося.
Я знала і любила дядька Василя і його дружину Ліду, вони завжди приїздили на Новий рік з подарунками, а далі з подарунками і дітьми. Було дуже весело, особливо, коли дядько Василь грав на гітарі, а мама співала. Мені здавалося, що вона співає для всіх нас, але вона співала для нього.
Коли Василя не стало, то мама одягла чорне і більше не знімала, хоч всі їй казали, що їй не личить такий колір.
– Віро, що за вибрики? Тобі сорок п’ять років, у тебе живий чоловік, а ти вчепилася до чорного?
Маму й рідні не розуміли.
Коли я виходила заміж, то мама була до мене дуже прискіплива.
– Олю, ти точно його любиш? Ти ж розумієш, що вибирати треба раз і на все життя, а не скакати від заміжжя до заміжжя?
– Мамо, так, люблю.
– Дивися, я тебе попередила. Треба любити одного і жити з ним.
Було очевидно, що мама каже це не мені, а собі.
Далі не стало мого тата і мама ще більше замкнулася в собі. Я приїздила її розраджувати і одного разу вона й розповіла мені, чому так сталося в її житті, що любила все життя одного, а заміж вийшла за іншого.
– Ти ж знаєш, як мене Василь любив? Про таку любов вірші складають, але де я могла тоді це оцінити? Вибрала твого батька, адже й красень і батьки багаті. Думала, що буде все у мене чудово. а Василь теж женився на Ліді, ти знаєш… Але роки минули і я зрозуміла. Що не можу більше з батьком твоїм жити. Він гуляв. Ти ж знаєш про це. Тоді я почала просити Василя аби ми втекли з ним світ за очі. Я мало на коліна не падала. Переконувала. А він так на мене глянув і каже: «Я одружився на Ліді, вона мати моїх дітей і ти мені пропонуєш їх покинути? Ким я тоді буду? Ти просиш мене стати негідником? Ну, знаєш, якби я тебе не любив, але краще мати гідність чоловічу». А Ліда не знала нічого, тішилася, який у неї чоловік прекрасний, добрий, щедрий і вірний. Ти ж її бачила? Чому там було бути вірному? А мені твій батько зраджував. Він не боявся втратити чоловічу гідність.
Мені було сумно від цього і в пам’яті сплила та ситуація, коли мама обіймала Василя, трясла і очі її горіли. Вона була у відчаї і просила її любити, а він вибрав просто жити рутинне життя.
І хто тут правий, а хто ні – я не знаю. Напевно, треба питати чи був хтось з них щасливий? А ви як думаєте, Василь був щасливим? Бо про Ліду й говорити нема чого – вона завжди світилася від своєї любові і тепер так само щаслива від того, що має онуків, купу фото з собакою… Але чи була б вона така щаслива без Василя?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
