Один чоловік пішов від дружини.
Коли вони познайомилися, в інституті, його зачарувала її м’якість, ніжне світло сірих очей і тихий голос. Він назвав її Оленкою, хоч за паспортом вона була Альоною Сергіївною. Так це ім’я до неї і прилипло.
Він швидко покликав її заміж, вона погодилася.
Жили добре, хоч і були, вважай, бідняками. Спали на підлозі на матраці, їли макарони, а згущене молоко у свята. Але нічого. Прожили 35 років.
Виховали трьох дітей.
Подорожували. Спочатку з наметами по річках і озерах, потім, коли у нього з’явилися гроші, по закордонах і морях. І всюди на фотографіях вона дивилася на чоловіка ласкавим, ніжним поглядом. А він дивився в об’єктив.
Таких, як вона, називають ниточка з голочкою, куди, мовляв, він, туди й вона.
Тільки в одне місце вона не змогла з ним піти. Туди, де на нього чекала молода і різка, зі зухвалим поглядом з-під нарощених вій.
Вона була його секретарем майже два роки, і дивлячись на неї, яскраву і гучну, він став фантазувати, яким могло б бути його життя поруч з такою. Напевно, що «ух», а не те, що…
Коли він одного разу прийшов додому і, запинаючись промимрив невиразне, Оленка спочатку нічого не зрозуміла. А потім заглянула йому в очі і мовчки зібрала валізу. Акуратно склала теплі речі, поруч літні сорочки з тих самих фото і навіть аптечку з його ліками не забула.
«Ну і ганчірка – подумав чоловік – та, інша напевно закотила б бучу. А ця що? Рівна, як кардіограма у небіжчика».
А вона не була ганчіркою, просто говорила не словами, а серцем, якого він уже не чув.
Півроку чоловік прожив щасливо з молодою і зухвалою, і навіть той факт, що від нього відвернулися діти і багато друзів, його не сильно засмутив.
У нього був новий будинок, нова дружина, нова модна стрижка. Він упивався новим життям, де було багато емоцій, почуттів і Мальдів.
А через півроку все змінилося.
Спочатку він навіть не зрозумів що. Просто стало поганенько на душі і все тут. А потім не стало його друга, друга їх сім’ї з Оленкою. І після прощання чоловік прийшов сам не свій. Йому хотілося поговорити про друга з кимось, хто його знав, згадати його звички і примхи. Він подивився на молоду і зухвалу, і зрозумів, що нічого не зможе розповісти, а вона нічого не зможе зрозуміти… і йому стало самотньо.
Тоді він зачинився у ванній, подзвонив Оленці, вперше після розриву, і сказав одне: «Вітьки не стало».
Вони проговорили більше години, про Вітьку, звичайно. Згадали, як він “набався” на їх весіллі і забув, куди сховав поцуплену туфлю, як позичив їм гроші на перший бізнес, як торгував джинсами, посміялися гірко і помовчали.
З цього все і почалося.
Все частіше він відчував відчуження зі своєю молодою подругою: він говорив цитатами з фільмів, які вона не дивилася, розповідав про книги, які вона не читала, дивлячись на її модні прикиди, говорив, що вони вже таке носили в 75-му…
Його почали дратувати її гучні компанії, любов до караоке і каблуки, які він про себе називав копитами.
А найголовніше, він не міг поговорити з нею про минуле, його шляхи, його злидні і титанічні зусилля, якими він прийшов до успіху. А йому так хотілося. Але ця, нова, нічого такого не знала. І не могла оцінити. Він їй в готовому вигляді дістався. Зате знала та, інша. Тепер вже така далека.
Все частіше він став замикатися у ванній і набирати знайомий номер, щоб почути тихий, мелодійний голос. Жодного разу цей голос не запитав його ні про що, ні в чому не дорікнув, ні на що не поскаржився.
І одного разу він раптом замість слів в трубці, почув її серце. Або це його серце було, не зрозуміло.
Тільки щось боляче защеміло. Він поклав слухавку і кинувся в той будинок, адресу якого так добре знав. Він приїхав вночі, квапливо подзвонив у двері, а коли на порозі виникла Оленка, впав на коліна, і обхопив її ноги руками.
Оленка спочатку обімліла, а потім обережно погладила його по голові, ледь торкаючись волосся пальцями.
Помовчала і сказала:
– Не треба, не треба, Костю. Як нитку не в’яжи, а все одно вузлик буде. Іди туди, де все ще ціле.
Він підняв очі і побачив її погляд – рівний і спокійний і раптом зрозумів, що всі бурі, які він пережив, він зміг пройти тільки завдяки цьому рівному світлу сірих очей.
А тепер йому доведеться йти в самому. Тому що це називається вибір. І він його зробив.
Він піднявся. Взяв на секунду її руку. Підтримав у своїй. Потім мовчки викликав ліфт, не озираючись, сів у нього і поїхав.
Виходячи з під’їзду почув, як на поверсі вгорі, тихо рипнувши, зачинилися двері в його минуле.
Автор: Дарина Icаченко.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
