Ще коли була молодою, то думала, що це ж мама гуляє, я до цього яке маю відношення? Проте, коли мати мого нареченого мене посеред вулиці сповідала та перераховувала, чому саме не буду я у неї за невістку, то першим пунктом була моя мати, знана на все село.
Я тоді собі поклялася, що як тільки матиму змогу, то ніколи сюди не вернуся.
І так і було. Я виїхала в місто, а звідти й за кордон чи не першою була в Італії. Роки я там, але й маю результат – мої діти мають і квартиру, і машини, онуки є у мене, чоловік так само мене підтримує та все моє примножує. Мені добре ведеться, я за все дякую Богу.
А от моя мати… Вона й далі гуляла і сестру мою до цього привчила. Казала, що жінка має бути компанійська.
– То ж молодість, і хлопця собі так знайде.
Але сестра хлопця не знайшла, зате привела на світ дитину і далі собі гуляла.
Вже тоді моя мати за розум і взялася і почала мене просити помогти Таню з того витягти. Я передавала гроші, але Тані на довго не ставало, бо тоді вже мати набиралася і так вони одна одну міняли. Нарешті вже вони двоє на мої гроші внормувалися і наче деякий час все було добре.
Але далі в мами виявили цукор і випадкова ранка на нозі і все.
Сестра ж то трималася, то гуляла і так життя її минало.
Я рідко й додому приїздила, а що казати про те, щоб перейматися гостинами у сестри та її життям.
Вона молода, на відміну від мене, у нас дванадцять років різниця у віці, то якось дасть собі раду.
І ось дзвінок від сусідки, дістала мене аж тут.
– Галино, Тані не стало, то треба якось приїхати та все зробити, бо що люди скажуть.
Я їхала додому і така у мене була на сестру образа. Як же так? Така молода, гарна була, весела, все життя було попереду, а вона на що проміняла це все? Мати теж добра, сама нічого в житті доброго не знала і доньку так виховала. Інші батьки тут на чужині рук не покладають аби дати дітям кращу долю, а ця що зробила? Навчила так навчила.
Деякі жінки в сорок три нове життя починають, а моя Таня…
Коли приїхала з чоловіком в батьківську хату, то не знала за що й хапатися, бо такий був безлад. Як сюди людей запросити на поминки?
Тому вирішила, що ми її в місті відспіваємо. А сюди лиш привеземо та обід для людей в кафе справимо. Її життя й так пройшло на виду у людей, то вже досить на неї дивитися.
Так і зробила, але за тими всіма клопотами я й забула за те, що Таня мала доньку. Приводить мені сусідка за руку дівчинку, на вигляд років десять.
– Це Христина, робіть з нею, що хочете.
Лишати її в тій хаті було неможливо. Прийшлося взяти до себе.
Діти мої відмовилися взяти дитину до себе, сказали, що й своїх мають. Я не знала, що й робити, як тут чоловік каже:
– Галю, досить вже тих закордонів.
– Але я пенсію можу мати італійську! Ти не розумієш!
– Це ти не розумієш. Що мати твоя, що сестра, що ти – маєте пагубну звичку.
– Ти мене до них рівняєш?, – я аж зблідла.
– Так, бо вони не могли напитися, а ти не можеш грошей настаратися. Наші діти без тебе росли, онуки без тебе ростуть, а ти все пенсії хочеш грошової. У нас всього достатньо, давай вже дома бути та мені бути жінкою, а цій дитині стань опорою, може її життя врятуєш.
Я не хотіла такого чути, але чоловік наполіг аби ми стали опікунами для Христини. Я поїхала назад на роботу, але слова чоловіка мені з голови не йшли. Життя таке, що можна до тієї пенсії й не дотягнути, а я не знаю ні своїх дітей, ні онуків, то що цінніше вони чи гроші?
Я вернулася. Звичайно, що шкодую, що не маю багато грошей. Але й синові помагаю і доньці, з чоловіком кращі стосунки, а Христина – то окрема тема, то наша радість. Навіть рідніша мені за онуків, така вже лагідна дитина. За все дякую Богу.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
