Вони познайомились давно. Ще в 7 класі Мирослава, батька якої, військового, перевели в їх містечко, зайшла в клас і сіла на вільне місце біля Надії. Тоді на неї оглянулися усі вісім хлопців (дівчат в класі було вдвічі більше). Мирослава й справді була красунею: висока, струнка, з довгою, до пояса, густою косою, гарно вигнутими дугами чорними бровами, такими ж темними оксамитовими очима, пухкими червоними вустами і ніжним рум’янцем на смаглявих щоках.
Дівчата незлюбили її відразу, Надія ж, навпаки, демонструвала палку прихильність до новенької, розповідала їй все і про всіх. На очах однокласників горнулася до Мирослави, ходила з нею в кіно, гуляла. Словом, була вірною подругою. А в душі люто незлюбила Мирославу. Ще б пак, на танцях дівчина не мала відбою від кавалерів, могла вибирати серед перших красенів, а її, сіру мишку, не помічав ніхто. Ще образливіше було, коли Мирослава, відмовляючи черговому кавалеру, показувала на Надію: запроси її, мовляв, або жартома просила провести подругу додому. Отоді всередині Надії спалахував справжній вогонь, ладний спопелити Мирославу, і дівчина клялась, що неодмінно помститься подрузі.
За матеріалами – Голос Сокальщини.
Час ішов. Дівчата закінчили школу, Мирослава вступила в політехнічний, Надія в медичний коледж. Знову опинилися по сусідству в гуртожитку. Щедра душею Мирослава часто запрошувала Надію в гості то на вечерю, то послухати гру на гітарі інститутського соліста, то на вечірку, то приміряти обнови, які їй присилав батько, що на той час служив за кордоном. Надія не гребувала носити одяг, подарований подругою, позичати в неї (і часто не віддавати) гроші, мовляв, їй батьки ще пришлють…
Пройшов рік студентського життя і Мирослава по-справжньому закохалася. Високий, вродливий Юрко, одинак у сім’ї викладачів, відповідав їй взаємністю. Надію це доводило до шаленства. Вигадувала різні причини, щоб частіше заходити до Мирослави, напрошувалась ночувати в неї. Коли випадала нагода, нашіптувала Юркові, що Мирослава легковажна, має багато прихильників. Але юнак не реагував на це. Якось на студентському святі, вловивши мить, коли Мирослава відлучилась, Надія стала підливати Юркові випивку. Потім, підтримуючи захмелілого хлопця, пішла з ним в гуртожиток до Мирослави. Та опинились чомусь в її кімнаті. Розпашіла дівчина призналась юнакові в коханні. Міцно обхопила, притулилась… Юрко ледве вирвався з її чіпких обіймів. “Я кохаю тебе, повернись”, розпачливо лементувала йому в спину Надія. Та розуміла, що програла. Виплакавшись, стала придумувати план відплати.
Коли влітку студенти поїхали в село копати картоплю, а Мирославу телеграмою викликали до недужої матері, підмовила знайому симпатичну Любу, “зайнятись” Юрком. “По секрету” повідомила його другові “новину”: Мирослава виходить заміж, запросила її на весілля. А ще таємно забрала у Юрка мобільний телефон зв’язок між закоханими обірвався. Мирославі ж, яка їй телефонувала і здивовано запитувала, що відбувається, чому Юрко не відповідає на її дзвінки, сказала, що в нього клопоти готується до весілля з Любою, а її давно забув.
Якогось дня Юрко зник з села, Надія не могла допитатися, де він. А через місяць отримала запрошення на Мирославине весілля. Їхала додому з радістю: таки розлучила закоханих. Та як вона була здивована, коли у призначений день побачила Мирославу у фаті, а поруч Юрка, що аж світився від щастя. “Випий, “подруго”, за наше щастя”, подала їй бокал з іскристим Мирослава.
Гірко! кричали гості молодятам. А на Надіїних вустах залишився гіркий присмак дорогого напою та химерна гримаса поразки.
Автор – Валентина БЛУДОВА.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
