Тільки з роками мені вдалося його оцінити.
Був у мене друг-одногрупник, давав мені списувати, за мною тягнувся хвостиком, завжди щось мені хотів розповідати, а я лиш тому раділа, що є на кого спихнути неприємну сторону студентства – навчання.
Я знала, що йому подобаюся, але він не подобався мені, надто юний, цибатий, відданий, догідливий.
Після навчання я про нього й забула, бо мене вже закрутило доросле життя, робота. Йшли роки, а я й далі була сама, але тепер вже відчайдушно хотіла за когось вийти заміж.
Саме так, за когось. Чи то чоловіки відчували, що у мене в шафі вже весільна сукня чи що, але до сорока років я ходила самотою. Єдине, що тішило, що мої подруги деякі теж були вже вільні і мені хоч було з ким ходити в ті місця, де чоловіки перебувають – спортивні паби, спортзали.
Але так нас кохання й не спіткало. Я не розуміла, в чому ж річ.
– Таке враження, що мені пороблено, – казала я подругам і вони кивали головами в знак згоди.
– Тобі треба зрозуміти, кого ти колись могла так образити, що він підсвідомо на тебе все це накликав, – порадили вони.
Я задумалася, бо з усіма своїми чоловіками я розставалася собі ж в мінус, тому вони точно на мене не могли мати ока. Я ніколи не зустрічалася з одруженими, просто принципово, тому жодна жінка не може бути на мене в претензії.
Я не відбивала і в когось хлопця. Не пригадую такого, щоб якась дівчина мені писала, що я у неї хлопця забрала.
Одним словом, з усіх сторін я чиста і біла, а щастя нема.
І тут мені Світлана й каже:
– А пам’ятаєш Льоню?
Я дивилася на неї і не могла згадати, про кого вона каже.
– Ну, Льоня, він був у тебе закоханий з першого кусу, а ти його просто не помічала і ще й користалася його любов’ю, бо він тобі й конспекти давав, і курсову тобі писав. Як ти могла про нього забути?
І я задумалася. Ні, я в таке не вірю, якісь там «ахалай-махалай», але в те, що я ставилася до нього не так, як він того заслужив – це правда. Тепер я б дуже хотіла аби чоловіки ставилися до мене так уважно, як Леонід, щоб знали, яку каву я люблю, щоб піклувалися про мене.
– Так, що, подруго, перепросиш його і в твоєму житті все стане на свої місця. Чари зникнуть, – заговорила Світлана таким голосом, що ми всі попадали від сміху.
Я думала про вибачення, але суто теоретично, адже бозна-де зараз Леонід. Аж знову Світлана прийшла на допомогу:
– На, телефон тобі роздобула. Дзвони!
І не відходила від мене, поки я не зателефонувала. Леонід з трудом згадав, хто телефонує, а далі згодився зустрітися. Світлана пішла зі мною.
– Для моральної підтримки, – казала, але я знала, що вона просто потім хоче всім розказувати, як бачила на власні очі, як спадають чари.
Леоніда я не впізнала. Переді мною був широкоплечий чоловік, борода і окуляри, але модні окуляри.
– Алло! А ти зовсім не змінилася! Як життя?
Потім Світлана всім розказувала, як між нами іскри летіли, то так спадали чари. Але то була правда – я відчувала, що з цим чоловіком я хочу одягнути весільну сукню і привести на світ двійко діток.
Так далі й сталося і у нас було майже студентське весілля, бо було багато старих друзів.
І знаєте, що я собі думаю? Навіть, якщо припустити, що всі мої невдачі з чоловіками були через Леонідові думки, то я дуже рада, що так все склалося, бо я відчуваюся себе коханою і найважливішою жінкою в його житті. Заради цього варто було пережити всі ті дрібні клопоти, а ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота