– Скажи, що я поїхала до мами, на свіже повітря, – просила я його.
Артур мене чудово розумів, тому так і казав. А почалося все з того, що ми повідомили Віру Романівну, що чекаємо дитину.
– Як це?, – вона аж зблідла, – Яка дитина?
– Мамо, – каже Артур, – Ми вже п’ять років одружені, то, може, вже пора?
Я розуміла реакцію свекрухи, адже вона була дуже прив’язана до сина і виховувала його сама. Тим більше, що вона мала його в сорок років, практично привела його на світ «для себе» і ліпила з нього чоловіка для себе.
Артур у неї і танцював, і в хорі співав, і в музичну школу ходив… До першої зустрічі з хуліганами. А потім він записався на бокс і поступово почав віддалятися від матері. Але не настільки далеко, бо перший шлюб йому влаштувала мама з дівчинкою з хорошої родини.
Але Артур прожив з нею рік і зрозумів, що це точно не його і, слава Богу, що й дружина його теж була такої ж думки. Далі Артур жив сам і на всі вмовляння мами попити чаю з ще однією дівчинкою з хорошої родини, посилався на багато роботи.
Ми зустрілися, коли обом було за тридцять, вже наче дорослі люди, самодостатні… Це я про себе так думала… до знайомства з свекрухою…
І тут я одразу зрозуміла, що я просто з усіх сторін не така.
Не так виглядаю, не так готую, не так піклуюся про її синочка. Здавалося б, все вже, змирися, ми вже п’ять років разом, але ж ні! Навіть, в такій чудовій новині, як поява дитини вона знайшла як між нами пустити чорну кішку!
Найперше, вона почала говорити, що має бути лише хлопчик.
– Чому, – здивувалася я.
– Тому, бо всі чоловіки хочуть хлопчика.
– Мамо, я хочу дівчинку, – сказав Артур, чим викликав дуже невдоволений погляд матері.
Ми йшли додому і сміялися над її реакцією, бо це ж вже не зміниться від того чи хоче свекруха хлопчика, чи ні.
І ось ми вже дізналися стать дитини і це дівчинка! Ми так зраділи і навіть торт купили. Аж тут якось серед тижня приходить свекруха і така вся забідкана:
– Ой, Надійко, я не знаю, як ти будеш далі жити. Артур сказав, що хоче хлопчика, а тільки тобі отак каже, що згоден на дівчинку, бо вже куди дінеться…
Я так розхвилювалася… Я вам не можу передати, що побачив Артур, коли прийшов з роботи.
– Що сталося?
– Ти хочеш хлопчика?!
– О, Боже! Мама була?
Ми все спокійно обговорили і я тоді сказала, що просто з мене досить Віри Романівни… Хай вона думає, що завгодно, але хай мене не чіпає.
Зміна сталася в мені з появою донечки. Я була настільки закохана в свою Лесю, що не могла уявити, що її можна не любити! Тоді я сказала Артуру, що мама може прийти до нас.
Віра Романівна спочатку не дуже й хотіла йти, казала, що до пів року дитину на руки брати не буде, бо й неї ще в’язи не тримаються добре. Далі ми давали їй час подумати, побути самій, потім знову звали посидіти з Лесею, бо у мене термінові справи.
І так поступово Віра Романівна приходила і дивилася здалеку, далі заколисувала, далі вже й на руки брала, а далі вже з рук і не спускала…
Леся полонила її серце і виявилося, що свекруха вміє сміятися, вміє сюсюкати, вміє співати дитячі пісеньки і повзати по підлозі з намальованими вусами.
– Киця, киця, – верещить від захвату дитина, а Віра Романівна аж сяє…
Вона дуже довго прощається з Лесею, цілує її багато-багато разів і я бачу з вікна, що вона витирає обличчя…
Я не можу пояснити такі разючі зміни в свекрусі.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
