Дуже багато років тому я була юною дівчиною і вже була на порі. За мною увивався один хлопець, гарний і з родини заможної, як на той час. І мені дуже лестило те, що мій хлопець чи не найкращий на село.
Я пішла вчитися в техучилище і цим дуже маму мою засмутила:
– Ти думаєш, він буде на тебе чекати? Його й так ціле село дівчат і пів сусіднього хоче, а ти так ризикуєш.
– Якщо любить, то хай чекає, – казала я.
На той момент я була впевнена в тому, що любов має пройти випробування, щоб стати міцною і на все життя.
Так, я на той момент просто захоплювалася романами Джейн Остін, особливо я любила «Гордість і упередження», де в ролі бідної аристократки уявляла себе.
Що таки піти вчитися в район, коли практично кожні вихідні я була вдома, а інколи й серед тижня приїжджала, коли треба було допомогти батькам по господарству.
Я не встигла рік відучитися, як побачила різку зміну в поведінці кавалера – він чомусь ображався, що я не бігаю за ним, а він має мене зустрічати з автобуса, нести сумки на потяг, я чомусь розповідаю не про нього, а про себе.
І таких дрібних на зараз, але великих для кохання дрібниць було просто купа.
Одного разу Михайло не прийшов мене зустріти з автобуса, а була вже зима і темно. Зі мною з міста їхав Павло, старший за мене на кілька років, але він ще теж вчився в моєму ж училищі.
Він мовчки взяв мої сумки і пішов першим, щоб пробити дорогу в снігу для мене. Просто без зайвих слів і постійного звертання на те, що він робить для мене, бо сильно кохає.
Від цього дня я почала більше думати про Павла. Мати його давно заглядала в чарку і він практично виховував своїх молодших брата і сестру, всі діти були від різних чоловіків.
Я ніколи не цікавилася, як він там жив, але потім почала подруг розпитувати, що та як там у Павла.
– Ой, та якби не сусідка Мотря, що йому помагає, то не було б там ніякого толку. Діти ж школярі ще малі, а мати там нічого не робить, тільки компанії водить.
У мене теж була молодша сестра і вона мала багато одягу і з мене, і з себе, з яких виросла. Тому я вирішила запропонувати таку допомогу Павлові.
Він так почервонів від моїх слів, але я йому сказала:
– Ти мені поміг тоді, а я тепер тобі. Ти ж ще мені не раз сумку нести поможеш…
І він так зрадів, відтоді я була під надійним крилом як в училищі, бо мене ніхто не зачіпав кривим словом, і додому ми їздили разом.
І так поступово я почала пізнавати його, за таким колючим характером було добре серце, віддане серце.
За ці роки, що я вчилася, він ні разу мене не підвів, навіть коли вже працював, то не забував аби їхати, коли й я, щоб мені допомогти.
Минули чотири роки мого навчання, але за ці роки не було ні слова про кохання від Павла.
Михайло таки мене покинув і знайшов собі іншу дівчину, яка йому в рота заглядала. Мама мені такий скандал учинила, що не передати, але я їй сказала, що вийду заміж за Павла.
– А він тобі хоч щось каже про женячку, – випалила вона, – Та я з такою свахою на один кілометр не сяду! Та ти розумієш, як ти нас зганьбиш?
– Мамо, Павло знає, що таке біду і ніколи не кине мене в ній. Він добрий і відповідальний, не гульбанить, як інша молодь. Він буде справді відданий і в горі, і в радості.
І я сама спитала Павла чи він мене візьме заміж.
Він плакав. Обіймав мене і плакав…
Я пішла в невістки і за кілька років ми зробили неможливе – мати вилікувалася і стала нам гарною бабусею.
За всі сорок п’ять років спільного життя Павло не дав мені привід сумніватися в тому, що я тоді зробила правильний вибір.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
