Коли я побачила ремонт у свекрухи, то мені мало щелепа не впала на землю. Звичайно, що то не було щось особливе, просто поклеєні шпалери та побілена стеля і ламінат замінений. Але не в тому справа.

А в тому, що це зробив мій чоловік і ось тут я вже не могла себе стримати. Бо, що це виходить, мої гроші він клав собі в кишеню?

Зі свекрухою ми не мали спільної мови, бо вона була такою, що хотіла аби її бавили, наче малу дитину, в рота заглядали та мудрість в себе її переливали.

Я маю свою голову на плечах і не треба мене вчити, тим більше, що вчити й нема чого, бо вона на словах була така добра мати та бабуся, але не на ділі.

Справа в тому, що вона жила від нас далеко, дітей моїх не бачила, грошима не допомагала. На літо дітей до себе не брала.

Зате. Як приходила до нас в гості, то могла годинами перелічувати, що я мала зробити на її думку правильно: пральний порошок не такий, посуд не якісний, пиріг не підріс, бо дріжджі погані…

– Ти б мене колись хоч щось спитала, бачиш сама, що досвіду у мене багато.

Та багато що ще було, тому я не хочу витрачати час на просторікування.

А от мої батьки нам буде допомогли, бо й грошей на квартиру дали, дітей мені бавили і взагалі, коли треба, то з ними сидять і мама мені слова кривого не каже.

А от Віктор, якби то так сказати, він наче ніколи нічого не хоче, його все влаштовує. Робота у нього не те, щоб аж дуже, але стабільна, додому вчасно приходить, без шкідливих звичок, дітей любить.

Що ще мені хотіти?

Отак і жили, хоча, тепер я вже не знаю чи такий він простий, як здавався, бо от сюрприз-сюрприз, свекруха хвалиться ремонтом і каже, що то все зробив Віктор.

Але справа в тому, що Віктор вдома нічого не робив по дому…

Як тільки брався щось робити, то починав бубніти, що у нього нема інструментів, йому треба чи дрельку, чи перфоратор, чи шуруповерт, що треба все виміряти та подумати скільки дюбелів, які кріплення…

Мене вже починало телепати від цих підрахунків і я просто викликала майстра на годину, щоб він то все зробив, що треба.

А тут мамусі зробив ремонт без нічого, на одному ентузіазмі?

І як пригадаю, що були моменти, коли він казав, що викликав майстра і скільки йому грошей заплатив, а могло й таке бути, що нікого не було, а він сам це робив.

Десять років ми живемо разом і за ці роки всі ремонти мені обійшлися в круглу суму, бо вартувало чоловікові зробити зауваження при роботі, як він одразу ображався. Мені було легше на голову комусь дати гроші і мати результат, ніж аби за це брався чоловік, далі корчив з себе ображеного, далі я мала тижнями вимолювати пробачення.

І він ще міг через місяць чи два мені нагадати, як йому було від моїх слів.

А тут матері, яка нам нічим не допомогла взагалі, яка ні платила, ні припрошувала і на тобі – ремонт гарний, все охайно і добротно. А мені, жінці, яка десять років з ним живе та йому догоджає отакий цирк з тим, що не так подивилася і насмілилася сказати «рухайся».

Після того «рухайся» світильник прикручували майстри.

Тобто, що це взагалі таке було в нашій родині? Чому він так себе веде у нас вдома, а не в матері?

Невже я не заслужила людяного ставлення? Може, він не відчуває наш дім своїм домом і тому так робить? Що б ви сказали в такому випадку?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page