– Мамо, це тепер твоя відповідальність, адже це ти наполягала аби я втримала чоловіка дитиною.
Коли ж вона вернулася через двадцять років, то так само сказала мені:
– Мамо, це ж ти зруйнувала моє життя, тому тепер отримуй те, що заслужила.
І я от хочу вас спитати – чи справді я винна в тому, що моя донька прожила так своє життя?
Я не сприймала її як дорослу і не знаю, чи це тільки у мене таке, бо для мене вона завжди була моя маленька дівчинка. А тут вона закохалася.
Коли ж я дізналася в кого, то ледь встояла на ногах – син місцевих гультіпак, який вже зараз повернув на стежку батьків, а йому було лише двадцять. Та всі в селі бачили, який він ходить по дорогах.
– Русланко, дитино, та ти подивися на його батьків і зрозумій, що й він такий буде, а ти хочеш бути схожою на його матір? Таке майбутнє ти собі хочеш?
– Ні, він таким не буде і я його люблю.
Я доньку й просила, молила, але все дарма – люблю і заміж за нього вийду. Я тоді й кажу:
– Добре, але давай ти підеш вчитися, щоб була якась професія у тебе. А тоді вже й заміж виходь.
На диво донька мене послухала, але потім вже сказала, що це я все підлаштувала, бо поки вона вчилася, Ігор гуляв в селі з іншою дівчиною, а їй це донесли.
Не знаю, яка там між ними була розмова, але Ігор женився на тій дівчині, а моя Руслана теж привела до хати кавалера – Володимира. Гарний, вихований, майбутній лікар і родина лікарська.
Я дуже зраділа, ми справили пишне весілля і стала Руслана жити в місті зі своїм чоловіком. Звичайно, що я знала, що вона його не любить, але ж я не бігла це розказувати зятю. Я думала, що Руслана подорослішає, зрозуміє, що Ігор ніколи не буде з нею, що у нього родина і дитина, і треба думати про своїх дітей.
Проте, минуло вже три роки, а в пари дітей не було і я тоді наважилася з донькою поговорити.
– Руслано, у твого чоловіка на роботі купа колег, тому думай добре, чим ти його будеш втримувати. Твоя краса через кілька років зів’яне, а дитина буде все ваше життя.
– Мамо, він мене любить і йому байдуже чи є у нас діти чи ні.
– Це він так каже, а як якась йому принесе в кабінет дитя, то ти швидко полетиш до нас в панельку жити, а вона буде їздити по салонах!
І донька зробила правильне рішення – на світ з’явилася донечка Настя, просто її маленька копія. Володя дуже тішився доні, попри свою зайнятість гуляв з нею, а от Руслана була цілком байдужа, її більше хвилювало те чи відновить вона форму.
Де вона знову з тим Ігорем знюхалася – я не знаю, але зібрала свої речі і поїхала за ним.
– Доню, у тебе ж дитина, їй потрібен батько!
– Мамо, я не забираю у Насті батька, хай собі живе з ним, а я хочу бути нарешті щасливою! І без твоїх безглуздих порад!
Отак вона помахала всім нам ручкою і пропала на двадцять років.
За цей час все змінилося: донька виросла з мачухою, у неї ще є брат і сестра, ми звикли до того, що Руслана не дається чути, вона навіть не вітала нас з днем народження.
Я старалася бути присутньою в житті онучки, любила її безміри, але моя любов її не зіпсувала, навпаки, вона виросла такою, якою я хотіла бачити її матір – врівноважена, добра і цільна.
Аж ось на порозі Руслана через стільки років. Коли я відкрила двері, то схожість з Ігоревою матір’ю була разюча.
Вона певна, що я своїми порадами зруйнувала її життя і тепер маю її забезпечувати, адже у неї нічого немає: ні роботи, ні стажу, ні бажання працювати. То я справді винна, що її життя пішло так, як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота