Я дуже хотіла мати свій дім, бо історія моїх мами й бабусі навчила мене, що дуже вже залежить від того, як до тебе будуть ставитися, коли ти нічого не маєш.
Звичайно, що я не розказувала нічого чоловікові про те, як у нас все велося, думала, що він такий особливий, люблячий і відданий, з ним точно так не буде. Та й отак сказати, то я не думала ні де ми будемо жити, ні на які гроші, закохалася і все, головне аби я гарно в платті і фаті виглядала.
Коли Андрій сказав, що ми будемо жити в квартирі його бабусі, то я дуже зраділа, бо для мене то було щось – власна квартира, де и будемо разом жити. Я вже чекала дитину, коли постало таке просте питання – де ставати на облік, потрібна прописка. А я ж у рожевих мріях, тому й до чоловіка з тим, що мене треба прописати, не буду ж я в район їздити, щоб там на огляди ходити.
– А чом би й ні, – відказала на те свекруха, – Матір та батька побачиш, розвієшся, тобі рухатися корисно.
Я дивилася на чоловіка, а той так само щиро не розумів, чому я невдоволена. Коли я приїхала до матері, то вона наче думки мої прочитала:
– Невже, доню, й ти?
Я тільки головою кивнула.
Ми сиділи на лаві і кожна думала про своє, я про те, що ж ніколи не мала стати на ті ж граблі, а мама, видно, про те, як вона жила з таким чоловіком. Бабусі вже не було, але й вона мала таку історію.
Отож, моя мама вийшла заміж і пішла в невістки, з перших хвилин їй було сказано, що вона має робити те, що чоловік каже, бо вона на пташиних правах, а той, у кого хата, той господар у всьому.
Так само й бабуся жила, годила рідні чоловіка, в свої шістдесят виглядала наче сторічна жінка і так само швидко й пішла в засвіти, бо наче стерлася в догоджанні чоловікові. А дід й досі живе з іншою жінкою, яка йому так само годить.
Мама ж так само догоджала чоловікові, слова йому не казала, і з усім погоджувалася. А він мав чудову звичку щонеділі запрошувати до себе друзів і мама на них усіх мала приготувати поїсти, а ви знаєте, як це було робити з пічним опаленням і коли ти ще й господарку маєш обходити, бо свекри не хочуть?
Я від малої пам’ятаю, як тато казав мамі:
– Що ти ніколи не усміхнешся та до гостей не вийдеш? Що ти за людина така?
Тато й тепер не змінився, а мама живе за інерцією, бо куди вже дінеться.
– Думала, доню, що у тебе буде чоловік добрий. Може, їх і не існує?
Я ще надіялася, що якось все зміниться, зате поїжджу до мами та в район, розвіюся. Але ж я не врахувала, що їхати в переповнених автобусах самій, а що з дитиною. Кожного разу, коли я це робила, то кожного разу казала собі, що не маю забути на що мене відправив любий чоловік.
З появою дитини теж нічого не змінилося, бо й дитину свою Андрій не прописав в квартирі, не погодилася мама, так він це пояснював, бо формально квартира була на ній.
Я вирішила дати шанс чоловікові і запропонувала поїхати на заробітки та придбати власне житло, лише його і моє.
– Чого я маю по світу їздити, коли я вже маю житло.
– Але я його не маю.
– То й що? ти якби мала своє житло, то ти б і мене в ньому не прописувала.
– Не знаю, але свою дитину я б туди таки прописала.
А він кліпав. Нічого, він кліпав, а я поїхала, заробила там на квартиру собі і доньці. сподіваюся, що у неї буде краща доля, ніж у нас.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
