Ну, вибачте, але я такого не розумію, чому таку людину треба тягнути в свою квартиру, віддати всі речі дружини, а тепер ще й хоче офіційно взяти за дружину. Ви б що на моєму місці робили?
Коли син сказав, що хоче мене познайомити з жінкою, то я дуже заділа. Нарешті він забув дружину, нарешті його відпустило минуле і він зможе жити повноцінно. Цілих п’ять років син не дозволяв мені викинути речі дружини, зберігав все, від взуття до косметики, як я його не просила одуматися.
– Сину, її вже нема, а ти – живий. Невже ти думаєш, що їй би було приємно, що ти отак своє життя марнуєш?
– Мамо. Я нічого не можу з собою зробити, нічого не хочу робити без неї.
Мені довелося стати йому нянькою на ці роки, бо він лиш як той робот ходив на роботу і з роботи, а все інше довелося робити мені.
І ось цього року нарешті вирішив зібрати всі її речі. Я була тому дуже рада. я все спакувала в пакети і попросила його віднести на смітник. Дещо, що новіше, віддам подругам, а таке, що вже ніхто не буде ходити, то в село і спалимо.
Я була така радісна, мені тоді видалося, що в квартирі стало повно місця, що нарешті сюди прийде нова жінка. Де ж я знала, звідки вона прийде.
Аж ось я до сина, а він мені так каже, що зайнятий і я можу до нього більше не приходити два рази в тиждень:
– Мамо, тобі ж важко, чого ходити до мене, я ж не маленький.
А я ще так зраділа, де ж я знала, що вона у нього вже живе!
І ось приводить її до мене.
– Мамо, це Марина, ми з нею разом живемо.
– Що?, – я не знала, як реагувати, адже ще тиждень тому він не міг речі дружини викинути, а тепер у нього вже живе жінка?
– Так, Марина не має куди піти, а ти знаєш, які зараз ціни. От я й запропонував їй пожити у мене, тим більше, що всі речі дружини їй підійшли, навіть взуття.
І сидить такий весь задоволений, на Марину поглядає, а я не знаю, що й сказати.
– Сину, а де ж ти з нею познайомився?
– Мамо, на смітнику, уявляєш, я речі виніс, а вона в пакети залізла та давай перебирати. А я їй сказав, що як їй підійде все, то я ще вдома взуття маю, то хай заходить…
І світиться, розумієте, світиться. З одного в інше ступає і то з радістю. Ну що б ви на моєму місці зробили? Адже так хотілося його від усього вберегти!
– Марино, а ким ти працюєш?
– Я зараз прибираю, роботи нема, самі розумієте, а колись в інституті працювала, інженер. А толку, коли все знищене, нічого нема. Тільки я лишилася і кіт.
Я кивнула, не буду ж я показувати, що я про все це думаю. Та й її розумію, в таких обставинах куди завгодно підеш жити.
Вирішила почекати. Але час від часу заходити. Так з чоловіком і домовилися, що я йде двічі в тиждень до сина, а двічі він, а інші дні телефонуємо йому, а в неділю запрошуємо до себе на вареники.
Все йшло за планом, поки Марина мені в очі не сказала:
– Я розумію, що ви опікаєте сина, але вже досить. Я не хочу робити погано людині, яка мене прихистила. Я йому така вдячна, що готова на будь-що аби йому віддячити. Тому не трудіть ноги та знайте – я зроблю все аби йому було комфортно.
І я їй повірила, а тепер і не шкодую, бо вона при надії, син ожив, а що мені ще треба?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
