Я вирішила вихідні провести на дачі, бо вже обіцяли морози. Треба було вилити воду з баків, обрізати кущі та зібрати осіннє листя.
Я їхала рано вранці і насолоджувалася краєвидами. Яскраві кольори листя і дивовижно блакитне небо захопили мене. Сторож привітно мене зустрів і посміхнувся.
Коли я зробила всі справи, присіла на лаву. Я начебто прощалася з дачею, адже в зимовий період я сюди не приїжджала. Мені чомусь не хотілося їхати — ніби щось тримало.
Я вже сіла в машину і почала її прогрівати. Раптом сусідська бабуся махнула мені рукою і сказала:
— Доню, підвезеш у місто, бо я автобус пропустила. Я обіцяла онука забрати зі школи, та щось замоталася.
— Вам куди потрібно? – уточнила я.
– Перша зупинка у місті. Я там пересяду на трамвай і доїду сама.
— Добре, сідайте.
– Без машини дуже важко діставатися на дачу. Чоловіка не стало, тепер тільки автобусом можу доїхати. Залишилася одна – і 25 соток у моєму розпорядженні. Раніше думала, що від чоловіка ніякої помочі і не мала ніякої допомоги, але потім усвідомила: ні баню розтопити, ні води наносити, ні замок полагодити. Адже син приїжджати не хоче, у нього сім’я та бізнес. Він так схуд, постійно на роботі та в турботах. Я пропонувала йому продати будинок, а він не хоче. Мовляв, пам’ять про батька. Ось купив мені квартирку малесеньку в місті, але я все одно в рідні краї мотаюся. Дітям із онуком допомагаю. Онук ходить до третього класу, а програма така важка, що я сама впоратися не можу, — розповідала бабуся, а він її віяло неймовірною теплотою.
— Бачу, ви не здорові? Холодно на дачі? – сказала я, почувши хрипоту в голосі.
— Ой, це вже залишкове. Я ж нещодавно зі стаціонару. Ти знаєш, як же моєму сину з дружиною пощастило. Вона ж відпустку узяла, аби до мене щодня туди приходити. А як мене годувала. смакота та й годі. Я ж саме завдяки її ручкам золотим так швидко одужала. Ой… дочко, ми вже на місці. Дякую тобі люба. Хай береже тебе Господь, — раптом стрепенулась бабуся.
Я дивилася їй услід. Від неї віяло добром та милістю. Ця бабуся була така приємна, що захотілось її обійняти. Я їхала додому з таким почуттям наповненості, ніби у якомусь священному місці побувала. Ми лише домчали разом у місто, але вона залишила в мені частиночку свого добра, яке зігріває душу від однієї згадки, про спілкування з нею.
Так шкода що таких людей мало. Чи це мені тільки не щастить їх зустріти?
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
