Я завжди прагнула до сімейної «автономності», тому, після весілля, одразу виключила будь-які варіанти спільного проживання зі своїми родичами та з родичами чоловіка.
Так, було важко, особливо після появи першої дитини, коли господарі орендованої квартири терміново попросили звільнити житло, і ми два тижні металися в пошуках нового. Знайшли. Зуміли. Витримали.
Коли з’явилась дочка, я почала «зашиватися» з двома дітьми, і все-таки попросила свекруху допомогти, але дорога мама відхрестилася, і сказала, що не радила нам так рано ставати батьками двох дітей, а тому – вся відповідальність лежить на нас.
Зчепивши зуби від «розуміння» свекрухи, я знову сказала собі, що сильна, що все зможу, навіть не висловлювала чоловікові жодних претензій щодо рішення його мами поспостерігати збоку, як ми впораємося з черговими негараздами.
Разом зі свекрухою спостерігала її дочка, рідна сестра чоловіка. Вона, будучи незаміжньою, звичайно, могла б нам допомогти за бажання, але бажання у Ольги чомусь не виникало. Вона воліла разом із мамою дивитися серіали та обговорювати події у містечку.
Час минав, діти росли, ми поступово увійшли до русла стабільності. Тоді, коли все текло своєю чергою, я вийшла на роботу, ми стали дозволяти собі набагато більше, ніж раніше.
Діти вже навчалися в школі, старший доглядав за приготуванням уроків молодшої, вони обидва були у нас молодці, і тішили своєю самостійністю і тим, що допомагали нам у всіх домашніх справах.
А ось свекруха та сестра чоловіка опинилися в дещо іншому становищі. Свекруху на роботі скоротили, як пенсіонерку, а сестру перевели на скорочений робочий тиждень. Їм довелося затягнути ремінець тугіше, і від цього в них несподівано прокинулися родинні почуття.
Регулярні візити зводилися до того, щоб щось запозичити для господарства – мило, лампочки, шампунь, і будь-яке інше дріб’язок, без якого в будинку не обійдешся.
У мене була звичка закуповувати все про запас, дрібним оптом, і свекруха із зовицею швидко увійшли у смак, розуміючи, що завжди можна «поживитися», як у тому мультфільмі, «абсолютно безоплатно, тобто. задарма».
Далі більше. Дітей перевели на онлайн навчання, і свекруха зі своєю дочкою почали відвідувати нашу квартиру, коли ми з чоловіком були на роботі.
Вони снідали, обідали і вечеряли у нас. Я розумію все, але годувати (і гарно годувати, бо однією кашею ніхто не наїдався) двох дорослих людей просто так, якось трошки занадто виявилось.
Далі більше. Я помітила, що зовиця носить мої речі. І тут я не проти, якби вони прались після, але вона приносила і вішала то у шафу. А тепер уявіть свою шафу, яку ви відчиняєте і у ній ношені кимось речі. Я думала викину все геть з квартири.
Зрештою, довелось ставити чіткі кордони. Так, було неприємно все те говорити, але з реакції чоловіка зрозуміла, що він не піде на таке, адже то його родина. Узялась у боки руками і уявила, що то не я оте все говорю. Ніби на сцені роль озвучую.
Свекруха і зовиця тепер до нас на гостину вкрай рідко приходять. Мене і так не любили, а тепер узагалі і бачити не бажають. Ну що ж? За все в житті потрібно платити. Якщо це моя плата за спокій, то най так і буде.
Головна картинка – pexels.