Коли занедужала моя свекруха, то виходило на те, що саме я її повинна доглядати. Галина – сестра мого чоловіка, була вже багато років на заробітках, як і мій чоловік. Для мене оті п’ять років були чи не найважчими в житті, адже окрім трьох дітей, господарки і роботи, мала я ще й ходити коло свекрухи і її двору. Коли ж її не стало, приїхав і мій чоловік і його сестра. От тут і почалось те, що перекинуло мені життя із ніг на голову.
Заміж я вийшла уже в досить зрілому віці, тому й діти у нас із чоловіком пізні. Нині мені 45, а найстаршій лиш десять років. Василь – чоловік мій, після появи другого сина подався у Канаду із другом на роботу, бо ж у селі не мав де заробити нам на життя.
У Канаді вже багато років працює і його сестра Галина. Приїздили вони додому двічі на рік. Знаєте, таке у нашому селі чи не в кожному дворі. Як не чоловік, то дружина на заробітках. Люди роками так живуть і нічого, тож і я від’їзд чоловіка сприйняла спокійно.
Нічого казати не буду – Василь гарні гроші передавав, за роки його роботи ми і дім розбудували і до ладу двір привели. Звісно, я тут усім керувала, і то теж робота не легка із трьома дітками, але я не жалілась. Вважала, що чоловіку важче на чужині в рази, шкодувала його.
Коли ж занедужала моя свекруха, то саме мені випадало її доглядати, бо ж діти обоє на заробітках. Галина із Василем передавали мені гроші на потреби своєї мами, однак, основна робота лягала саме на мої плечі.
Потягнулись п’ять нескінченно довгих і важких років мого життя. Вдома господарка, діти малі, хатні клопоти, мала я й роботу. А ще ж і до свекрухи тричі на день сходити треба і не просто зайти, а обійти лежачу людину. Та й двір у неї чималий і город, все те було на мої руки.
Ото лиш і видихала я на ті два тижні у рік, коли чоловік із сестрою приїздили. Галина ходила коло мами, чоловік коло господарки, а я могла хоч трішки відпочити.
На прощання зі свекрухою приїхав і чоловік і його сестра. Вони обоє дякували мені за маму і казали, що ніколи в житті не зможуть віддячити у повній мірі за те, що я для них зробила.
Але, ті слова лунали лиш на поминках перед людьми, бо вже коли ми повернулись додому на мене почали сипатись новини, одна важча за іншу. Найперше, чоловік зізнався, що вже багато років має іншу жінку там в Канаді. Приїхав він не тільки маму в останню путь провести, а й розлучитись офіційно, бо та його жінка при надії і він зробив їй пропозицію.
Та ж якби лиш це. Василь надумав і дім наш продати, адже йому там теж гроші потрібні дуже. Оскільки у нашому селі хати були дорогими, то йому ті вісім чи десять тисяч будуть в нагоді. Те, де ми будемо жити із дітьми його мало обходило: “так у тебе ж є мама” – сказав він так, ніби то вирішувало усі питання разом.
Другою прикрістю стало те, що свекруха моя усе що мала переписала ще за життя на дочку свою. Ні, я не претендувала ні на що, але мені чомусь думалось, що за п’ять років, що я біля неї ходила, хоч онукам, а заповість бабуся хоч цурку. Однак, того не сталось.
Галина ж походжала подвір’ям зі стурбованим обличчям і перевіряла, чи все на своїх місцях. Разів зо сто телефонувала по дріб’язку. То вона салатницю шукала, то виделок сім у наборі замість десяти, то у курнику немає стовпчика залізного, а бути повинен, вона там його бачила коли їй 5 років було.
Дім свекрухи чоловік із сестрою продали швидко. Ні я, ні діти не отримали ні копієчки із того. Ото, хіба допоміг Василь наші речі у дім моєї мами перевезти. Так вони із сестрою мені подякували за те, що я п’ять років ходила коло їхньої матері.
Нині я живу із мамою своєю. Діти ростуть без батька, він про них і не згадує, нічим не допомагає нам. Наш колишній дім продано, на свою частку я привела до ладу материну хату.
І знаєте, якби мене запитали як би я вчинила, аби знову опинилась перед вибором доглядати чи ні недужу свекруху, я б її догледіла, адже просто не змогла б інакше.
Головна картинка ілюстративна.