Почну з того, що мій зять мені не подобався і я не знаю, як вони всі ці двадцять років прожили разом, от, кладу руку на серце, – не знаю. Проте, теперішні події показують, що те все Надія тримала на своїх плечах, улещувала та припрошувала. Мені гірко таке усвідомити, я завжди хотіла аби моя доньку була вільна у стосунках, аби була собою, аби була коханою.
Що ж, далі у них з’явилися на світ донька і син, ми зі сватами допомагали їм, в міру наших сил. У них була власна квартира, у кожного машина, діти вже поступили вчитися, за моїми мірками – все навіть краще, ніж може бути.
І тут новина – Ігор йде, бо зустрів кохання всього життя. Чесно, то аж смішно від такої наївності, але кожен має право на помилки, не я ж їх буду виправляти.
Донька прибігла до мене за розрадою і я її підтримала:
– Чудово, хай йде і матимеш шанс так, як колись мріяла.
– Мамо! Я мріяла мати будинок, щоб діти приїжджали з онуками, щоб ми Різдво і Великдень там святкували, щоб був сміх і радість. А тепер я хто?
– Вільна жінка.
– Мамо!
Донька побігла геть, гримнувши дверима. А це ж я їй ще не сказала, що він мені ніколи й не подобався. І ось я собі вся спокійна, як якось бачу Надю… Сидить в машині і пильно дивиться в вікна кафе, а там Ігор з тією…
А у неї таке обличчя, наче в того собаки, який дуже до хати проситься. Я вже хотіла сісти до неї в машину, як вона взяла і від’їхала.
Вирішила я до неї прийти і поговорити, але, думаю, зайду за чимось солоденьким в супермаркет. І отак я вибираю тортик і бачу Ігоря, ну, думаю, міг би й в інший район переїхати, а не мусолити Наді очі. А далі бачу Надю, яка йде назирці за ними з тим самим виразом.
Я тоді до неї підходжу і певно вона все в моїх очах побачила, бо вся розчервонілася. Я була, мов той вулкан, бо мало того, що вона себе так вела, то ще й на людях це робила!
– Що про тебе люди подумають, що ти так себе ведеш?
Спитала я її, коли ми вже були вдома. І тут вона й видала таке, що я не знала, що й відповісти.
– Мамо! А люди хіба мене не обвинувачують в тому, що сталося? Всі друзі і знайомі дивляться на мене так, наче то я в усьому винна і наче від мене можна набратися цього! Мені не дивляться в очі, не запрошують на посиденьки, не кличуть в гості! Він – молодець, бо знайшов кохання, а я що? З чим я залишилася в свої роки?
– Та з гідністю мала б лишитися, але бачу, що її нема.
– Мамо, яка гідність, коли я хочу аби все було, як колись? Я хочу бути гідною жінкою в очах усіх: в колег на роботі, в родичів, в друзів! А він зробив так, що я маю якусь пляму і маю відмиватися до кінця життя!
– Доню, та всім байдуже навколо.
– Справді? Бо я так не вважаю! Якби було байдуже, то всі ставилися б до мене, як зазвичай, а мене стороняться. І тільки Ігор може це все назад вернути. Я хочу знову бути собою!
Я не знала, що їй на це відповісти. Невже справді бути розлученою жінкою, то так себе почувати? Поділіться своїми переживаннями в коментарях, будь ласка.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота