Сина свого я з дитинства балую, а все через те, що покинула його малим на маму свою і подалася в світи по довгі гроші. А що було робити, коли чоловік, який так довго чекав, коли у нас дитина з’явиться, а потім наче то не його в колисці!
– Та заспокой його, скільки можна! Мені завтра зранку на роботу, а ти будеш до полудня спати! Я маю вас забезпечувати!
Про які вставання до дитини, про які гойдання на руках можна було мріяти, коли чоловік отак себе поставив?
Мені було дуже прикро таке чути, адже ми десять років не мали дітей, що тільки не робили і нарешті чудо сталося.
А тепер чоловік отак все перекреслює? Наче у нього в колисці не безцінний скарб, а якийсь клопіт. Чоловік змінився до невпізнання – слів не добирав, пізно приходив додому, нічим зі мною не ділився, а лише наказував.
Якось нас запросили на весілля, а чоловік і каже:
– Я прийду, а Надія буде з дитиною.
Я обурилася, бо як це так – я з дитиною, а він гуляти. А він тоді й каже:
– Якщо ти хочеш аби тебе всі таку бачили, то я не проти – йди.
Я дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала, це так, але як чоловік міг мені таке сказати?
А далі все просто виявилося – у нього на роботі з’явилася нова колега, яка йому й голови закрутила і скоро він пішов геть.
Квартири у нас своєї не було, я вернулася з сином до своїх батьків.
– Треба було тобі дитини, – казала мені мама, – ось що ти натворила, а жила добре з чоловіком. Сама закомандувала, а тепер маєш результат.
Я вухам не вірила, що мама таке каже, добре, що хоч тато мовчав. Мама не допомагала мені з Сашком, казала, що раз я наважилася на дитину, то маю її виростити і не дивитися на чиюсь поміч.
– Мамо, чому ти так реагуєш?, – питала я її.
– Бо я мала заміжню доньку, у якої все було чудово, а тепер кого я до хати прийняла? Розлучену і з дитиною. Навіть нема чим перед подругами похвалитися!
Тому не дивно, що я залишила десятирічного сина на неї з батьком, а сама кинулася на заробітки, щоб якнайшвидше від них піти, бо тільки за такої умови мама няньчила дитину.
За п’ять років у мене була вже своя квартира з ремонтом, але я відчувала перед сином провину, адже знаю, що мама моя була строга жінка, а батько за газетою та телевізором світа не бачив.
Далі син пішов вчитися на мої ж гроші, а далі я вже й йому квартиру купила та стала чекати, коли він одружиться.
Настя мені не сподобалася одразу – надто вже високо голову дерла і моєму синові накази начитувала – те принеси, те подай, те дістань. Саша наче нічого не бачив, а я вже й не хотіла туди лізти, що вже могла подіяти.
І ось знову та магічна цифра – десять років. У них так само не було дітей і так само Саша не хотів більше з Настею жити.
І ось тут починається найцікавіше, бо хоч вони й розійшлися, але Настя наче цього не розуміє. Вона так само в наказовому тоні диктує Саші список продуктів і справ, які він має зробити для неї. Коли ж син заперечує, то вона починає:
– Я тобі віддала кращі роки свого життя, а тобі шкода мені воду питну купити чи кран полагодити?
І далі син все мовчки виконує. Чи їй кудись треба поїхати – вона викликає його наче таксиста, а той мовчки все робить.
Я не знаю, як реагуватиме на це його нова дружина, але певна, що Настя не відступить і так само казатиме, що вона віддала йому пів життя, а він не хоче їй зробити крихту добра.
Як мені сина вберегти – хто підкаже?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
