fbpx

Комусь не треба, а комусь і пригодиться, так, що я ні разу не пожаліла, що тоді не покинула Олега

Я була заміжня з великими планами на майбутнє і наче жили ми з чоловіком добре. Він їздив на заробітки, а я працювала вдома на державній роботі, щоб був стаж і пенсія. Дітей гляділа і господарку тримала, звичайне щасливе життя.

Доки чоловік не вернувся з тих заробітків геть інакшим. Так там навчився втому знімати, що й вдома не просихав і на два тижні випадав з життя, а потім і на довше. Нічого не допомагало, він не бачив ні в чому сенсу окрім такого життя. І отак почала наша господарка занепадати, бо без чоловічої руки нічого не минає, адже всюди треба прикластися: і в полі, і біля дому, і біля худоби.

Добре, що діти мені виросли та поїхали в світ свою долю шукати, а я вже вирішила, що нема мені іншого виходу, як Василя до старості глядіти, а до старості ще було часу, бо ж нам лиш по п’ятдесят років.

Поки були гроші, доти я ще не так відчувала, що мені нічого не вистачає, адже моєї зарплати скільки є, якби так взимку добре газом палила, то й би лиш на оплату комунальних і йшло. Коли ж чоловік вже з хати почав все виносити, то я вже не витримала і відправила його до матері, хай собі дає з ним раду, бо я вже не можу.

Хоч таким і не варто тішитися, але, коли його не стало, то я зітхнула з полегкістю. Хоч не буде поговору про нас, що такий газда так опустився.

Так от, грошей все менше і менше і тут голова села й каже, що як приймете в себе переселенців, то буде виплата від держави. І я на те пристала.

Заїхала родина, подружжя мого віку чи молодше з донькою і онуком. Донька тут трохи пожила і вирішила, що поїде в Німеччину, а от батьки поїхати не змогли, бо несподівано в Олега стався напад і він практично не рухався.

А далі сталося якесь несподіване! Привозить його дружина чоловіка до мене, а потім просто втікає до доньки! Ви собі можете уявити мій стан, коли я отримую немічну людину, виплат ніяких, адже люди поїхали, тільки от він лишився.

Я тоді собі сказала так:

– Якщо, Боже, то мені таке від того, що я раділа, що збулася свого чоловіка, то хай так і буде. Догляну я цю людину в Ти мені простиш.

Так я собі по офірувала і почала доглядати за Олегом. Адже освіта у мене медична, я медсестрою працюю в амбулаторії.

Спочатку чоловік взагалі не хотів одужувати. Бо його отак покинули найрідніші, але я говорила, що вони його приймуть здорового і він має дуже постаратися. Багато було спочатку нервів, що у нього, що у мене, але через рік він вже з паличкою виходив з хати, а через два, то тільки одна рука ще не слухалася. І отак ми собі жили, він мені допомагав по господарці, бо ж всюди треба рук. Але я вже бачу, що він здоровий та й кажу, що може вже їхати до своєї жінки.

– Не хочу я до неї й телефонувати, – каже він, – Якщо зі мною там щось станеться і на кого я зможу покластися? Якщо ти не проти, то я б залишився тут і тобі допомагав, як ти допомогла мені.

І отак я вдруге за життя знайшла своє щастя. Олег дуже добрий чоловік і я не розумію, як його можна було покинути і не забрати до себе? Хай буде дружина, але донька? Невже нічого не відгукнулося в серці. Чи то так тепер кожен зайнятий собою, що ні іншу людину не треба й звертати уваги? Але мені вийшло на добре і хай би так було й далі.

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page