Нині ніхто й не згадає, коли в нашому під’їзді з’явилася баба Марія, як усі звикли так її називати. Принаймні, коли я сюди в’їхала, а це було років п’ятнадцять тому, вона вже визирала з-за скромних фіранок на вікнах першого поверху.
З нею особливо ніхто не спілкувався, про її минуле мало що було відомо. Своєї родини у пані Марії начебто не було. Десь там, в іншому місті, жили племінник та племінниця.
Але вони жодного разу до пенсіонерки не приїхали за цей час. Та й вона нікуди не їздила. Казали, що була бабуся колись одружена. Дітей у пари не було, чоловіка не стало тpагічно, пані Марія залишилася сама.
Як і всі бабусі, жила жінка тихо та скромно. Не шуміла, навіть телевізор ніколи не слухала. Зрідка її можна було зустріти біля під’їзду в компанії інших бабусь.
Під час зустрічі пенсіонерка завжди привітно віталася та посміхалася. Загалом, справляла вона приємне враження.
Баба Марія не така. Мені вона якось одразу сподобалася. Чимось нагадувала вона мою власну бабусю, якої не стало багато років назад. Така ж привітна усмішка, ті самі щирі очі.
Коли бабуська зникла з поля зору і не виходила на світ божий вже три дні, я перша забила на сполох. Постукала до неї і застала її в ліжку, вона нездужала.
Виявилося, в хаті не було ані крихти хліба, не кажучи вже про ліки. Я одразу кинулася до магазину та аптеки. Купила все, що треба.
Бабуся Марія слабо опиралася і казала, що їй нічого не треба і що вона сама впорається. Ага, впорається! Я зварила курячу юшку і фактично нагодувала з ложечки.
Пізніше я кілька разів заходила провідати сусідку і продовжувала спостерігати за нею, допоки їй не стало краще. Бабуся Марія так зворушилася моєю турботою, що була готова руки цілувати, без жартів.
Вона пхала мені зім’яті купюри і просила взяти гроші як подяку за турботу. Я з звісно відкинула її пропозицію: “Пані Маріє, та як вам не соромно! Допомогти потребуючому – обов’язок кожної людини, та ще й в такий час. Заберіть гроші, я все одно не візьму”.
З того часу і зав’язалася наша дружба, якщо так можна сказати, з бабусею Марією. Майже щодня забігаю до сусідки. То забігаю після роботи та заношу продукти, то спускаюся до неї у вихідний.
Допомагаю з прибиранням у квартирі, перу нехитрі пожитки бабусі, готую обід. Вона, як і раніше, пропонує мені за допомогу гроші. Зрідка я все ж таки беру запропоноване, але купую щось корисне для самої пані Марії.
Собі не беру жодної копійки. Та й до чого мені її гроші з крихітної пенсії. А ось сусіди думають зовсім інакше. Більша половина сусідів переконана, що я допомагаю пані Марії, якщо не за договором дарування квартири, то вже точно за солідну винагороду.
Кілька разів до мене підходили найжвавіші “активістки” нашого будинку. “Око поклала на квартиру?”, – з єхидною усмішкою запитують.
Так, кажу, спочатку у пані Марії квартиру відтяпаю, а потім за ваші візьмуся. Весь будинок мій буде. Хотіла тут зареготати, але ніяк не вийшло.
Сусідоньки переглянулися, але не відступили. Кажуть, не соромся, розкажи нам, який у тебе план, як ти думаєш самотню людину навколо пальця обвести. Така мене злість взяла, хотіла їм сказати все, що думаю. А потім подумала і вирішила змовчати. Адже все одно не зрозуміють.
Але жіночки на цьому не зупинилися. Дійшли до скарг дільничному, можете собі уявити!
Та йому роз’яснила, що жодного договору ми не маємо і ні на яку квартиру я не претендую. Допомагаю, мовляв, безкорисливо.
Не всі мріють озолотитися за чужий рахунок. Житло у мене є своє, ще одна квартира мені не потрібна. Грошей я теж не потребую. Мільйонів, звісно, не заробляю, але на життя вистачає.
І точно я не буду тягнути гроші з самотньої людини. Загалом, ми стали з пані Марією для сусідів головними героями. Лише нас і обговорюють.
Роблять ставки, коли проясниться мій підступний план і коли я виставлю стареньку на вулицю в одних капцях. Я спершу обурювалася, а потім махнула рукою. Нехай балакають, що хочуть.
