У нашому селі єдине місце, де можна поспілкуватися з людьми, відпочити, — це магазин. Особливо людно тут влітку, коли продавець, управний хлопець, виставляє тент зі столиками та стільцями на моріжку поруч із магазином. Краса! Саме задоволення. Візьмеш пляшечку прохолодного напою й кайфуєш, неспішно поглядаючи навколо та на покупців, що приходять до лавки. Розмовляєш з друзями неквапом.
Дивлюсь якось, піднімається сходами молодичка в шортах. Не знаю, чия. Мабуть, приїжджа. Гарненька і спереду, і ззаду. Є на що подивитися. Нiжки стрункі та засмаглі. Зиркнув раз, удруге, а хлопці, що поруч за сидять, сміються:
— Що, діду, «забрав, Боже, сили, забери й думки»?
— Та ні, пригадалась одна придибенція з гарненькими нiжками.
— Що за придибенція? Розкажіть.
— Із вас щось прохолодненьке!
— За цим діло не стане…
— Ну то й слухайте. Ви нетутешні, мало кого знаєте, а жив колись у селі такий собі Павло, по-вуличному Жила. Працював на фермі, мав підсобне господарство, город. От тільки скупуватий був добряче, недарма й прозвали його так. До того ж і заповзятий. На городі часнику та цибулі садив більше, ніж картоплі. Казали, що він за той часник та цибулю хату збудував. Ото вивершить воза мішками з часником і цибулею — та й до Дніпра на причал. Ранесенько, ледь сіріє, а він уже чекає баржу, що йде на Київ. За кожен мішок на баржі брали по карбованцю, то він по два зшивав, щоб, значить, дешевше обходилося.
Одного разу приїхав отак із мішками до Києва. Критого ринку тоді ще не було, а базар був там, де автобусна станція та її площа. Ряди під накриттям довжелезні, один біля одного, не закриті — що у кого робиться під прилавком, усе видно через прохід. Отут і сталася з ним придибенція.
Отаборився, виставив ваги, розклав товар, а мішки з часником та цибулею позаду себе поставив, аби не заважали.
Ух! Можна й дух перевести та чекати на покупця. Піднімає голову наш Павло, а навпроти через прохід молодиця зі своїм товаром моститься. Гарна! Чорнява та пишна, а під прилавком нiжки ще кращі, стрункі та засмаглі, як ото у тої, що тільки-но у наш магазин зайшла. Павло од тих нiжок очей не міг одвести. А молодичка, помітивши це, ще й посміхається лукаво та потроху підсмикує поділ спіднички. Ось і кoліна кpугленькі та звaбливі видно. Павло зовсім отетерів: не до торгу, очей не зводить із неї.
Молодиця ніби й торгує, на Павла уваги не звертає, але cпідничка усе вище й вище піднімається. Павло рота роззявив, геть забув, чого приїхав. Урешті молодиці набридло, мабуть, Павлове витpіщання. Вона зібрала свій товар — трохи його було, піднялася з лавки, на якій сиділа, і підсмикнула ту спiдничку аж до тaлії.
— Бачив, — каже до Павла? — Більше не побачиш!
Крутнулася та й пішла з базару. А Павло залишився сидіти з роззявленим ротом. Отямився, коли якась жіночка запитала, почім цибуля, та попросила трохи продати. Оглянувся до мішків, щоб набрати цибулі, й ноги підкосилися. З усього його товару залишився тільки той мішок, що стояв найближче. Всі решта зникли: доки витpіщався на чужі кoлінця, спільники молодички потихеньку мішки й потягли.
Бідний Павло ледь уторгував на зворотну дорогу. Жінці сказав, що гроші за проданий часник та цибулю поцупили разом із гаманцем…
Довго він про свою пригоду нікому не розказував. Та років через п’ять, добряче випивши, повідав друзям про свою пригоду.
Отака була придибенція.
Ну, хлопці, за ніжки! Наливайте ваше холодненьке.
Автор – Костянтин СМОЛІН. с. Юшки Кагарлицького району Київської області.
За матеріалами – Вербиченька,
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
