В руках у хлопця був планшет. На екрані з’являвся його симпатичний співрозмовник. Спілкувалися молоді люди мовою жестів.
Негарно підслуховувати, а тим більше підглядати. Але Ксенію притягувала їх розмова, з якої вона мимоволі зрозуміла, що говорять вони про придбання машини одним з друзів. Радяться, куди відвезти на діагностику.
Хлопці говорили мовою глухих. Або вони обидва були глухі, або один з них.
Раптом хлопець на екрані жестом сказав своєму приятелю: «Позаду тебе сидить красива руда. Закадри її!»
Це правда, у Ксенії було густе, гарне волосся вогняного кольору.
Вона не втрималася і показала йому на їх мові: «Ти мені більше подобаєшся. Закадри мене сам», – і розсміялася.
У хлопця на екрані витягнулося обличчя!
І він запитав, звертаючись до неї: «Звідки мову жестів знаєш? Не чуєш?».
Його друг, сусід Ксенії спантеличено показав своєму другові: «Ти про що? Не розумію? З тобою все добре?”
«Озирнись, – сказав хлопець, – кажу ж, ззаду дівчина» Він уже опустив слово «руда».
Хлопець озирнувся. Ксюша посміхалася. Він знову втупився в екран гаджета з подивом.
«Вона по-нашому базікає», – пояснив друг з екрану.
Хлопець в тролейбусі моментально розвернувся і повторив питання свого друга:
«Звідки нашу мову знаєш? Не чуєш?».
«Ні, – відповіла Ксенія. – Батьки глухі».
Хлопець на екрані «голосив», що називається: «Візьми у неї номер телефону. Хочу з нею познайомитися».
Друг тут-же показав: «Обійдешся, така потрібна самому».
Хлопці почали сперечатися. «Я її перший побачив».
«Не нахабній, я з нею їду в одному тролейбусі».
«Саме так їдеш з нею, і нічого не бачиш далі свого носа».
«Ти мене своєю машиною дістав!».
Ксенія із задоволенням спостерігала цю перепалку. З кожним їх жестом вона розуміла, що досі прекрасно розуміє мову глухих. І насолоджувалася цим почуттям.
Ніби знову повернулася в дитинство.
Ось уже десять років як не стало її батьків, і необхідність говорити цією мовою відпала сама собою.
Тим часом тролейбус повільно підплив до зупинки. Ксенія схаменулася. Зелений парканчик нотаріуса. Рідні пенати. Доїхала.
«Хлопці, не сваріться, – попросила Ксенія, – і закадріть мене вже хоч хто-небудь, я виходжу».
Хлопець видав вигук подиву і вискочив за Ксюшею. Вони, сміючись, затишно розташувавшись на лавці біля нотаріуса, продовжили розмову вже втрьох. І хто знає…
Автор: Tетяна Aлімова.
Фото ілюстративне.
