Вона репетирувала цю фразу всю дорогу. Вигадувала інші. Уявляла те, як мама кинеся її обіймати і неодмінно заплаче. Вона зовсім не злилася на неї – напевно, у мами була вагома причина, щоб залишити її в Дитячому будинку…
Про те, що вона прийомна, Ксюша дізналася випадково. Хоча все життя здогадувалася про щось подібне. Вона з самого дитинства не відчувала від батьків чогось… Незрозумілого чогось.
Вони були сірі, абсолютно безбарвні люди. Мама – окуліст, тато – інженер. Звичайна зразкова сім’я, де на вечерю смажені котлети і картопляне пюре, а на вихідних пиріг з яблуками. Кольоровий телевізор, стінка з кришталем. Ксюші було задушливо в цій квартирі. Ксюші завжди хотілося яскравих емоцій. Ну, щоб батьки хоча б посварили на неї для різноманітності. Вона приносила додому двійки, гуляла до темряви, але вони завжди були тихі й спокійні: мама зашивала порвані колготки, тато підігрівав вже холодну вечерю.
Ксюша втекла від них, коли їй ще й вісімнадцяти не було. Переїхала до першого-ліпшого хлопця. Вона вчилася в технікумі, він працював у тролейбусному депо. Жити не було за що, і раз на тиждень вона ходила до батьків по гроші.
Тато давав їй гроші, а мама – каструлю з котлетами і теплий пиріг у рушнику. Але тут у хлопця намічався день народження, а на подарунок грошей не було. І Ксюша вирішила зайти до батьків удень, коли їх немає вдома, щоб , так би мовити, взяти трохи грошей. Вона знала, що мама відкладає частину в синю жестяну банку.
У квартирі звично пахло котлетами і гороховим супом. Ксюша скривилася і пройшла до спальні батьків. Відкрила шафу, дістала з-під стопки постільної білизни жестяну коробку. Витягла звідти тисячну купюру і вже хотіла покласти коробку назад, але… Її увагу привернули якісь старі листівки і дивні документи. Вона засунула в них свій цікавий ніс і одразу все зрозуміла. Чомусь не здивувалася і не засмутилася. Навпаки – їй стало легше. Тепер зрозуміло, чому ці спокійні люди здаються їй такими чужими. А ось її справжня мама, напевно, яскрава особистість, яка вміє виражати свої емоції. І ім’я у неї яке – Карина Озарук!
Ксюша нічого не сказала батькам про те, що все знає. Але наступного дня почала шукати свою справжню маму. Здавалося, з таким ім’ям це буде просто, але ні – час ішов, а жодної Карини Озарук вона не могла знайти. Ксюша уявляла, що її мама – кароока красуня, яка народила її від таємного коханого, але батьків прогнали з дому, а його… ну точно щось сталося таке загадкове. Ну і всякі інші подібні історії.
Минуло два роки. З хлопцем вона розійшлася – їй набридли його причіпки. Але до батьків, які такими й не були, вона не повернулася. Орендувала кімнату – її зарплати перукаря на це вистачало. Прийомна мама весь час говорила, що Ксюші треба здобувати вищу освіту, але Ксюші це було не потрібно. Вона справді добре стригла і фарбувала волосся, до неї клієнтки записувалися за три місяці. Гроші Ксюша особливо не витрачала і складала в жестяну коробку, так само, як і прийомна мама. І коли вона зібрала потрібну суму, пішла до одного фахівця, відомого у місті.
Детектив був із вусами і виглядав дуже серйозним. Зовсім не схожий на тих, яких показують у фільмах. Але свою роботу він знав добре, і вже через чотири дні видав Ксюші адресу. Її мама тепер була Кариною Писарчук – мабуть, вийшла заміж. Жила вона на околиці міста в такій же хрущовці, як і її нерідні батьки. Працювала в супермаркеті касиром.
Спочатку Ксюша хотіла прийти прямо в супермаркет, щоб подивитися на неї, але потім подумала – як вона там при всіх скаже? Це буде недоречно і якось неправильно. Тому Ксюша поїхала до квартири, заздалегідь дізнавшись у детектива графік роботи, щоб застати маму вдома.
З радісним хвилюванням Ксюша натиснула на дзвінок. Вона сьогодні особливо ретельно нафарбувалася, вибрала найкрасивішу сукню, з тих, що мала… Нехай мама бачить, яка чудова донька в неї.
Двері відчинила звичайнісінька жінка з вицвілими бровами і вибіленим жовтим волоссям. Трикотажний халат у горошок, у руках пульт від телевізора.
– Чого вам? – невдоволено запитала вона. – Якщо знову на дитячий майданчик збираєте, я здавати не буду!
– Добрий день, – розгублено промовила Ксюша. Усе пішло якось не так, як вона собі уявляла. – Ні, я не з цього питання…
– Купувати нічого не буду, – жінка мало не зачинила двері перед її носом, але Ксюша встигла зупинити її і швидко сказала:
– Вибачте, ви Карина Писарчук?
– Ну я, – з певним навіть викликом відповіла та.
– А я Ксюша, – вона широко всміхнулася, показуючи мамі, що зовсім її не засуджує і дуже рада зустрічі. Але в очах її мами читалося нерозуміння.
– Я ваша донька. Ксюша.
Ім’я їй прийомні батьки не змінювали, тож вона мала б зрозуміти. Так і сталося – в очах промайнуло здивування. Але ніхто не кинувся до неї зі сльозами радості, як Ксюша про це мріяла.
– Ну проходь, – неохоче промовила її мама.
Ксюша зайшла в тісний коридор, роззулася. Пройшли на кухню, мама поставила чайник.
– Як життя? Працюєш? – поцікавилася мама.
– Так, перукарем, – поспішила перервати незручне мовчання Ксюша і почала описувати свої заслуги в цій справі. На цьому розмова знову затихла. Пили слабкий чай із пакетиків, із холодильника мама дістала банку варення.
– Чоловік у тебе є? – запитала вона, критично оглядаючи новознайдену доньку.
– Ні, нещодавно розійшлася, – зізналася Ксюша.
Мама кивнула і зачерпнула з банки ложечкою велику полуницю. В іншій кімнаті бубнів телевізор, у квартирі пахло пральним порошком і котом. Той незабаром з’явився – зайшов на кухню, оглядаючи Ксюшу своїми зеленими очима.
Потім стрибнув до господині на коліна, та погладила його і сказала:
– Син притягнув, наче нам і так ротів мало. Ну що робити, не виганяти ж на вулицю.
Ксюша тільки зараз згадала, що детектив згадував – у мами двоє синів, одному 14 років, другому 9. Її брати. Вона планувала про них розпитати, але зараз чомусь перехотілося. Їй взагалі перехотілося бути в цьому домі і пити чай на цій кухні. Для годиться вона ще хвилин п’ять цідила чай, а потім підвелася і сказала, що їй пора на роботу.
– Ну, бувай, – на прощання сказала їй мама. Навіть не обняла.
Ноги самі понесли Ксюшу не в її орендовану кімнату, а в квартиру, де вона виросла. Добре, що сьогодні субота – вдома, напевно, пиріг з яблуками. Вона сіла в тролейбус і всю дорогу дивилася у вікно, не помічаючи, що комір її сукні поступово стає мокрим від сліз, що капають із вій.
– Донечко, що сталося? – запитала мама своїм звичним безбарвним голосом.
Ксюша витерла обличчя і постояла пів години в під’їзді, щоб спало почервоніння, але, мабуть, обличчя все одно було промовистим. Дивно, але пирогом удома не пахло.
– Ти б сказала, що приїдеш, я б пиріг спекла, – наче почула її думки мама.
Вийшов тато, з газетою в руках – як завжди, розгадував кросворд.
– Я зараз за еклерами збігаю, – сказав він. – А ти поки суп розігрій, нагодуй доньку.
Ксюша пройшла на знайому кухню, дивилася, як мама порається біля плити. В очах знову стало мокро. Та тривожно обернулася, наче відчула це.
– Тебе хтось образив? – обережно запитала вона.
Ксюша підскочила, міцно обняла маму і сказала:
– Як же я тебе люблю, мамочко!
Та обережно погладила Ксюшу по волоссю, наче та була кришталевою статуеткою, і сказала:
– Ми тебе теж, люба! Будеш суп? Твій улюблений, із грибами…
Ксюша так і не сказала батькам, що знає правду. Вона повернулася в свою дитячу кімнату і прожила з ними ще три роки, поки не вийшла заміж за веселого Костика із сусіднього під’їзду. І з ним вона вже жила добре, не так, як із першим хлопцем. Тепер вона знала, що любов – це не гучні слова і пусті зізнання. Любов – це пам’ятати, що ти любиш еклери. І Костик пам’ятав про це, як і її тато.
