Кума прибігла розпашіла, очі горять, мало не лусне від нетерплячки. «Ти не повіриш, про кого я дізналася! І головне, що!». Я її таку за тридцять років не бачила, а дружимо ми з інституту

– Що?

– Чого тебе тоді Володя покинув!

На цих словах я спохмурніла, бо хоч і пройшли роки, але мені й зараз не хотілося чути про своє минуле.

– Ти знала, коли прибігти, коли Андрія вдома нема.

– А то! Я ж від нетерплячки мало копита не відкинула! То готова слухати?

Я сіла, хоч і не знала чи мені то треба вже й чути? Давно ми з Володею зустрічалися, я тільки в інститут вступила, а тут він, на чотири роки старший, вже випускник, гарний, в очі заглядає і слова такі каже, що як не повірити, що будемо разом?

Я вже й з батьками його своїми познайомила, бо вже рік ми зустрічалися та й він наполягав, що пора бачити батьків. А далі вже й почав говорити, що раз між нами все так серйозно, то пора нам і зблизитися.

Цей момент я відтягувала, як могла. Справа в тому, що у мене були близькі стосунки з хлопцем після школи, теж думала, що люблю безмежно, а він мене, от і погодилася. Потім він про мене плітки розпускав, вихвалявся перед друзями і мені прийшлося поїхати вчитися в інше місто аби мене ніхто не чув і не бачив.

Мені тоді здавалося, що я єдина тема для розмов в нашому містечку.

Вчилася я гарно, тому мала мало часу на хлопців і більше нікого до себе не підпускала, доки в моєму життя не з’явився Володя. Я не знала чи йому розповідати чи ні, тому вирішила мовчати. Він нічого не помітив, був дуже щасливим і запевняв, що ми таки одружимося.

І ось я вже й плаття весільне купила, як Володя зник, без пояснень, без прощань. Ви не уявляєте, що я пережила, адже я любила його, а ще й всі знали, бо ж ми запрошення розіслали на свято.

Я тоді не ходила ні до його батьків, хоч і знала, де вони живуть, а вернулася додому і там працювала. Потім зустріла Андрія і ми вже щасливі двадцять п’ять років, у нас троє дітей і власний будинок.

Я вважала себе щасливою жінкою, поки он кума не прибігла та не сіла біля мене з сенсацією.

– То хочеш знати чи ні, Інно?

– Та вже кажи, – пробурмотіла я.

– Бо ти мала стосунки до нього!

– Що?

– Він хотів мати чисту дівчину, а ти виявилася не такою.

Мені аж в вухах зашуміло. Він в якому столітті живе?

– Але це не найсмішніше, люба моя! Вся справа в тому, що його жінка гуляє, мов той вітер. А він з нею живе і мовчить!

– Та ти що?, – сплеснула я руками.

– Та я тобі більше скажу, що я про все це від неї й дізналася! А діло було так…

Моя подруга працює в податковій, тому багато людей її хочуть задобрити. І ось приходить до неї знайома і приводить цю жінку та просить їй допомогти з паперами. Жінку звали Ольгою і вона запросила мою Людмилу в ресторан, щоб віддячити, а там як перехилила добряче, то й давай розповідати їй про своє життя.

– Знаєш, якби я стосунків до нього не мала, то б і не знала, який він є чоловік. але добре, що не зізналася. Бо він розповідав, що покинув наречену, бо у неї хтось був до нього і йому доповіли. «Я маю мати порядну дружину», – казав і так собою гордився. А я йому нічого не сказала.

А потім цій жінці стало в шлюбі нудно, Володя про все дізнався, а вона тоді йому й в очі заявила, що буде так і все. А як він щось надумає, то вона забере доньку і вона називатиме татом іншого чоловіка.

– А він доньку любить. А ще любить, що в нас є гроші завдяки мені. то хай собі сидить вдома і борщі варить, – гиготіла нова знайома.

А я що можу сказати – доперебирався і хай собі живе, але таки почуття гумору у Бога є, хіба ні?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page