Лариса заміж не поспішала. Шукала серед кавалерів найдостойнішого. Аби залицявся так, як у кіно. Не говорив банальних фраз, від яких мліють її подружки. Був не бідним і трохи схожим на Аполлона. Але знайти такого не вдавалося.

А тепер вона з дипломом, має хорошу роботу. От тільки.. Не йти ж під вінець з простакуватим Володькою-кадровиком, який чомусь вирішив, що вона йому пара. Чи з Ромком з сусіднього відділу, який роками ходить у молодших спеціалістах.

За матеріалами “Наш День”.

Ларису запрошували на десятиріччя після закінчення школи. Не пішла. Що там цікавого? Майже всі однокласниці повиходили заміж. Обсілися дітьми. Звичайне рутинне життя. Не те, що вона. Доглянута, з незіпсованою після дітей фігурою. Успішна кар’єра.

Ось і одружився простакуватий Володька-кадровик. Сина очікує. Щасливий. І в Ромка вже обручка на правій руці й нова посада.

На Ларису після тридцяти п’яти почали задивлятися одружені, трохи «поношені аполлони», – як на ймовірну любаску. Ні чоловіка, ні дітей. Гарна. Чому б з такою не «закрутити»?

Якось зустрілася з одногрупницею Марічкою і її підлітками-синами. Поговорили наспіх про справи. Марічка шепнула на прощання:

– Ти б, Ларисо, якщо не хочеш заміж, хоча б про дитину подумала. Для себе..

Не раз після цього спадали на думку слова Марічки. А чому б і ні? Люди попліткують на тому й стане. А в неї буде дитина. Ось батька недавно не стало. І матір не вічна..

Ларисин цікавий стан став неабиякою несподіванкою. Усіх цікавило: хто ж батько? Але вона й рідній матері не зізналася. Дитина належатиме тільки їй. А батько.. Цього чоловіка, з яким її звела випадковість в чужому місті, бачила вперше і востаннє.

Лариса народила дівчинку. Назвала Вікторією. З малою не засиділася. Маленьку доглядала бабуся.

Віка частіше тягнула рученята й усміхалася до бабусі, ніж до Лариси. Вона потай сердилася. Народила ж дитину для себе, а не для своєї матері. Проте мусила мовчати. За Вікою більше нікому дивитися.

Бабуся водила малу в садок. Розповідала казки, історії про дерева, квіти, тварин. Увечері Віка переказувала бабусині оповідки Ларисі. Вона знову потай сердилася, бо здавалося, що донька більше любить бабусю, ніж її.

Коли Віка стала школяркою, Лариса ревно слідкувала з ким дружить її донька.

– Ларисо, не роби дурниць, – застерігала матір. – Не займайся надмірним  контролем, бо колись дуже пошкодуєш.

– Я народила дитину для себе і мені не байдуже, з ким вона спілкується, – відрубала Лариса.

Свої перші таємниці дівчина розповідала бабусі. І просила, аби про це не дізналася мама, бо буде свaрити.

Коли старенької не стало, Віка засумувала. Лариса сердилася на доньку й на матір. Вона хотіла, аби Віка жила за її правилами, одягалася за її смаками. Вступала на обрану нею спеціальність. Коли ж донька з чимось не погоджувалася, починалася суперечка:

– От маєш, для себе невдячну дитину! І те їй, і се, а вона..

Пізніше шпетила за студентські вечірки. За те, що «десь волочиться після пар, замість того, аби йти додому». Віка пробувала пояснити, що затрималася, бо були якісь заходи, або просто посиділа в кафешці. На Ларису це не діяло. Чим старшою ставала, тим більші стрaхи, що у Віки буде власне доросле життя, інтереси.

Якось побачила, що донька на зупинці прощалася з хлопцем. Розхвилювалася. Накинулася на Віку:

– Спочатку диплом отримай, а потім за хлопцями заглядай. Я не для того тебе вчила, щоб якийсь телепень голову закрутив і..

Якби Лариса могла заборонити доньці закохуватися, то неодмінно зробила б і це. Бо не уявляла, що донька може належати комусь, крім неї.

Віка закінчила навчання, пішла працювати. Лариса й далі пильнувала, коли донька повертається з роботи і сердилася, коли та затримувалася. В голові крутилася одна думка: певно, з якимось кавалером зустрічається.

А романи Вікторії були нетривалими. Вона боялася закохатися по-справжньому, знаючи, яку бучу влаштує матір. «Відсовувала» особисте на пізніше. Ось і Денисові дала «відставку». Пропонував заміжжя. Вона ж не уявляла, як вживеться з її обранцем матір. Не вживеться! А Денис свого житла не має. Крім нього, в двокімнатці двоє молодших сестер. Можна винайняти квартиру, але.. На кого вона залишить маму?

Чи то зі злості, чи з розчарування Денис кинув:

– Так і залишишся в старих дівках.. Мамина доня..

Їй було образливо.

Тридцятиріччя Віка святкувала в товаристві матері й сусідки тітки Люсі. Коли вийшла на кухню, почула, як сусідка притишено мовила:

– Ларисо, пора Вікторії власне життя влаштувати. А вам – внуків бавити.

– От, коли мене не стане, тоді хай робить, що хоче. Я її для себе… А щодо заміжжя.. Погляньте на теперішніх чоловіків. П’ють-гуляють. Матиме колись дитину, як я, і..

По обличчю Вікторії текли сльози..

Щойно завесніє, Лариса з ранку до вечора сидить на лавці, що неподалік під’їзду. В хаті сумно і порожньо. Вікторія живе в іншому мікрорайоні. Вийшла заміж за вдівця Миколу, який залишився без дружини з восьмимісячним сином. Максимкові вже четвертий рочок пішов.

Як клялa Лариса доньку, коли дізналася, що та збирається заміж, один Бог знає.

Чоловік Вікторію любить і шанує, як кажуть, на руках носить. От, тільки спільних дітей мати не мають. Фахівці їй дають нульові шанси. Жінка вірить: це прoкляття матері «працює».

Вікторія не тримає зла. Кілька разів приходила, хотіла поговорити з матір’ю. Лариса щоразу її з хати виганяла. А недавно й на поріг не пустила.

Зате сусідкам по лавці нарікає:

– Ото наpoдила для себе дитину. Ложки води не подасть. На свята голови не показала. Я ж її виростила, вивчила. А вона відцуралася.

Автор – Ольга Чорна(журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”).

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!