Сестра, вкотре прийшла до мене жалітися. Напевно, через те, я не дуже й хотіла з нею бачитися і на всі її родині запрошення не приїздила.
У мене теж життя не з медом, але ж я не розповідаю про це на кожному кроці.
Сама взяла свою долю в руки і вперед. Навіщо комусь знати, як мені важко?
А сестра і далі за своє: «Ой, чоловік пішов, діти невдячні».
А тепер нова подія — жити їй нема де.
Знаєте, у мене теж була схожа ситуація.
Я була дуже доброю дружиною для свого чоловіка, тому після розлучення залишилася ні з чим.
Тому що була дуже доброю дружиною. Діти мені не подякували за те, що я берегла їхнього татка, давали йому довше спати, сама возила їх на гуртки, готувала корисну їжу, давала смачніші шматочки, робила масаж і слідкувала аби він завжди гарно виглядав і мав чисте взуття.
І ось настав момент, коли він мені подякував, сказав, що квартира його, куплена на маму, бо свекруха хотіла мене перевірити чи я не меркантильна, а я з дітьми хай переселяюся до батьків, бо у нього нова дружина і нова дитина.
І ось я тоді могла піти до сестри жалітися, але ні, я не жалілася, я залишила дітей на батьків і поїхала на заробітки.
Через 10 років я уже мала свою власну квартиру і забезпечила дітей освітою.
Потім ще через 10 років я вже допомогла їм з весіллям і допомогла наскладати їм на власне житло.
І, звичайно, з таким ритмом я не мала коли ходити на сімейні гостини і вислуховувати про жалі сестри.
І з сестрою бачилася рідко, але батьки мені регулярно розповідали, як їй важко, як їй тяжко, бо вона ж теж хороша дівчинка і танцювала навколо свого чоловіка, як тільки могла, догоджала.
Коли він почав ділити їхню двокімнатну квартиру, то там була її частка, бо майно було куплене в шлюбі, і їй вдалося отримати на ті гроші гуртожитку кімнатку. Діти вже дорослі, мають власні сім’ї, а вона немає, ще й з роботи її звільнили, і вона немає де жити, бо вирішила, що буде здавати свою квартиру і на ті гроші жити, або на роботу її в 58 років ніхто брати не хоче, хоч вона і хороша працівниця.
І ось стала вона у мене на порозі з тим, що жити то їй нема де, щоб я її пустила до себе пожити.
Каже мені: «Лесю, будь ласка, пусти мене хоч на літо, бо не маю де перебути, я в свою квартиру впустила жильців, хоч так буду мати на прожиття».
І я подумала: ну сестра, ну треба помогти. Батьківська хата цілком придатна для того, щоб в ній пожити, і відправила я її туди. Звичайно, що з батьківської хати я за ці роки зробила цукерочку, це вже не та хата з з шиферним дахом і підлогою на фундаменті, що холодила ноги. Ні, це хороша хата, яка утеплена, з новим дахом, з усіма вигодами в хаті.
Але я туди рідко приїжджала, бо у мене квартира в місті, і мені зручніше жити в місті, тим більше, що я приїжджала не так часто в Україну, як би мені хотілося, і за батьківською хатою слідкували сусіди. Звичайно, я була не дуже вдоволена, тому що вони забували і вікна повідкривати, і в хаті часто було чути затхлий запах, і матраци пахли пліснявою, коли я приїжджала, і ковдри, подушки, тому я не знала, що з цим робити, але продавати хату не хотіла.
І сестра приїхала, ну я і зраділа, подумала, що вона провітрить все і якось дасть тому лад.
А вона давай мені дзвонити: «Ой, як тут гарно, ой, я тут пам’ятаєш, як ми тут гойдалися, пам’ятаєш, як ти тут горнятко розбила мамине улюблене, а пам’ятаєш, як ми тут котикові бантики плели на вушка?»
І таких спогадів було дуже багато. І бачу, вона почала, і з тим сусідом вона приятелює, і ту сусідку вона відвідує, і там їй плітки розповідають. Ну от просто тобі дівчина, яка вийшла місяць тому з села, і от вернулася одразу назад в своє дитинство, в наше життя, а я, а я ні, я знову їдь на заробітки, заробляй гроші і плати за світло, за газ.
Коли мені прийшли рахунки за місяць, я просто зблідла, вона намотала купа світла, потім газу напалила. Ну, я вже прийшла і, звичайно, що вона не має коштів, аби за це все платити, але ж я теж не хочу.
І коли я не витримала і прийшла з претензіями, вона мені і каже, що це не по-сестринськи, що я собі забрала батьківську хату, а їй не залишилося нічого, і це несправедливо.
Коли ж я їй сказала, що я вклалася в батьківську хату набагато більше, ніж вона взагалі коштує, сестра почала мені говорити, що як би там не було, але це все одно несправедливо, що вона має жити в гуртожитку, а я хочу всидіти, і там, і сям. Та й взагалі, хата, в яку я стільки грошей вклала, починає пліснявіти і взагалі нікому не дістанеться.
І як мені чинити мудро, бо я не хочу, аби і праця моя пропала, і розумію, що сестру я з хати не попрошу в разі чого, бо вона приживеться і не поступиться. Як би ви вчинили на моєму місці?
