Минуло трохи більше тижня з дня, коли не стало Василя, а Ніна й досі чекала, коли він зайде до хати, крикнувши з порогу: «Люба, я вдома!». Але тишу переривав лише скрип підлоги під ногами її сина Павла.
Павло повільно пройшов через кімнату, спираючись на стіну. Через дитячий церебральний параліч кожен крок давався йому з зусиллям. Йому вже виповнилося тридцять два. Ніна дивилася на сина з сумішшю болю та безмежної ніжності. Вона давно змирилася з думкою, що в нього ніколи не буде своєї сім’ї, а вона сама не вічна.
Стук у вхідні двері був коротким і тихим, наче хтось вагався, чи варто взагалі торкатися клямки.
Ніна пішла відчиняти. На порозі стояла незнайома молода дівчина. Вона була з червоними від сліз очима, й міцно стискала в руках сумочку.
— Ви Ніна Петрівна? — тихо спитала дівчина, не підводячи очей.
— Я. А ви хто будете? Щось трапилося? — Ніна відступила на крок, розглядаючи гостю.
— Мене звати Наталя. Я… я працювала в офісі Василя Григоровича. Мені треба з вами поговорити. Це дуже важливо.
Ніна нахмурилася, але опустила руку з дверної ручки і кивнула на коридор.
— Заходь вже, не стій на протязі.
Вони сіли на кухні. Ніна поставила на стіл дві чашки й налила гарячого чаю з чайника. Вона дивилася, як дівчина нерішуче крутить у пальцях керамічну ручку, і всередині зростала дивна тривога.
— Кажи, з чим прийшла. Василя вже немає, тож якщо якісь папери по роботі…
— Ні, це не про папери, — перебила Наталя й раптом закрила обличчя долонями. Вона важко вдихнула і, опанувавши себе, випросталася. — Я знаю, що зараз не час. Але мені немає куди йти. Василь Григорович… ми були разом майже рік. Він казав, що любить мене, обіцяв допомогти… А тепер… у нас буде дитина.
Слова висіли в повітрі, наче густий туман. Ніні здалося, що підлога під ногами хитнулася. У свої шістдесят років вона бачила багато чого, але чути таке про чоловіка, з яким прожила майже сорок літ? Вона згадала Василя — поважного, сивого чоловіка, якого в містечку всі поважали.
— Що ти таке верзеш? — голос Ніни здригнувся, але звучав глухо. — Який рік? Яка дитина? Йому шостий десяток минав! Ти хоч розумієш, що ти зараз говориш у моїй хаті?
— Я не брешу! — Наталя дістала з сумочки невеликий складений аркуш і поклала на стіл. — Ось, з лікарні. Я дізналася два тижні тому. Хотіла йому сказати, а наступного дня його не стало… серце. Я не претендую на ваше майно, їй-богу! Просто я залишилася одна, з орендованої кімнати мене виселяють, грошей немає. Василь казав, що ви добра людина…
— Встала і пішла звідси! — піднялася Ніна, вказуючи пальцем на двері. — Йди геть! Прийшла соромити покійного, прикриватися дитиною! Щоб я тебе тут більше не бачила!
Наталя здригнулася, схопилася й, не мовивши більше ні слова, вибігла з хати, луснувши дверима.
Ніна залишилася одна на кухні. Вона опустилася на стілець, дихаючи важко й переривчасто. Сльози запекли в очима, але вона їх змахнула. У сусідній кімнаті послвшався важкий крок сина.
— Мам? Хто це був? Чому ти кричала? — Павло зупинився в дверях кухні, тримаючись за одвірок.
— Ніхто, Павлусю. Помилилися дверима, — видавила з себе Ніна, намагаючись надати голосу спокійного відтінку. — Сідай, я тобі супу наллю.
Цілий день Ніна не могла знайти собі місця. Вона мила підлогу, перебирала шафи, витирала пил, але перед очима стояв обличчя Наталі — тонке, бліде, беззахисне. І та фраза: «у нас буде дитина».
Увечері, коли Павло заснув у своїй кімнаті, Ніна сиділа біля вікна. Вона дивилася на темну вулицю й думала про Василя. Біль від зради повільно поступався місцем іншій, набагато холоднішій думці. Василя вже немає, його не покараєш. А дівчина залишилася, без даху над головою, з майбутнім малям.
І раптом у голові Ніни спалахнула думка, від якої спочатку стало лячно. Павло. Хто про нього подбає? Хто зварить їсти, хто просто поговорить увечері?
Ніна просиділа без сну до світанку. Вона вагалася, докоряла собі за такі думки, але з кожною годиною план здавався все більш реальним і єдиним правильним.
Наступного дня Ніна пішла до офісу дізнатися адресу Наталі було неважко — дівчат там працювало небагато.
Коли Наталя відчинила двері й побачила Ніну, вона відступила назад.
— Ви… навіщо ви прийшли? Я більше не прийду, чесно.
Ніна зайшла всередину, зачинила за собою двері.
— Збирайся, — коротко мовила Ніна.
— Що? Куди?
— До мене жити поїдеш.
Наталя здивовано витріщила очі.
— Ви ж мене вигнали… Ви мені не вірите.
— Я не про Василя прийшла говорити, — строго відрізала Ніна, сідаючи на єдиний табурет. — Послухай мене уважно. У мене є син, Павло. Йому тридцять два. У нього проблема з ногами з народження. Він добрий, розумний, але сам у цьому житті не впорається. Мені вже шістдесят. Я не вічна. Тобі потрібен дах над головою і підтримка, коли чекаєш на малого. А моєму синові потрібна людина поруч.
Оксана дивилася на неї, не вірячи власним вухам.
— Ви хочете… щоб я з ним була? Але я ж його навіть не знаю! І я чекаю дитину від…
— Від чоловіка, якого вже немає, — перебила Ніна. — Ти будеш допомагати мені, а далі побачимо. Якщо погодишся — у дитини буде батько, у тебе — дім і родина. Ніхто в місті не дізнається, чиє це маля. Всі казатимуть, що Павла. Подумай.
Наталя опустила голову.
— Я боялася, що доведеться їхати додому в село… Я згодна. Тільки якщо ваш син буде проти, я одразу піду.
— Не буде він проти, — мовила Ніна, хоча всередині в неї все стиснулося від невідомості.
Повернення додому було важким.
— Павлусю, вийди на хвилинку.
Павло повільно вийшов з кімнати, побачивши чужу дівчину з валізою, він зупинився й здивовано подивився на матір.
— Мам, це хто?
— Це Наталя, — спокійно відповіла Ніна. — Вона… донька моєї давньої знайомої, вчилися колись разом. Батьки в неї померли, жити їй ніде, та ще й чекає на дитину. Вона поживе у нас трохи. Ти ж не проти?
Павло перевів погляд на Наталю. Вона стояла, опустивши плечі, така крихка й перелякана, що в його очах замість подиву з’явилося співчуття.
— Доброго дня, — тихо мовив Павло і всміхнувся — ніжно й трохи сором’язливо. — Звісно, хай залишається. У нас місця багато. Давайте я допоможу валізу віднести.
— Ні-ні, вам важко, я сама! — сплеснула руками Наталя й підхопила свою сумку.
З того дня життя в хаті змінилося. Спочатку між Павлом і Наталею була ніяковість. Вони намагалися не заважати одне одному, говорили лише про буденні речі — що зварити на обід, чи треба купити хліба, яка погода надворі. Але Наталя виявилася надзвичайно доброю і теплою.
Ніна спостерігала за ними і серце її калатало від радості. Вона бачила, як змінюються очі сина. Павло став частіше посміхатися, почав більше стежити за собою, навіть намагався ходити рівніше, коли Оксана була поруч. А Оксана, відчувши повагу й турботу, якої ніколи не мала в житті, розквітала на очах. Вона більше не згадувала минуле, не плакала ночами.
Коли прийшов час чекати на малого, Павло взагалі не відходив від неї.
— Ти будеш найкращим батьком, — тихо казала Оксана, коли вони разом обирали дитячу колиску.
— Я був би дуже щасливим, якби був батьком для цього малюка. Я зроблю все, щоб ви нічого не потребували, — відповідав Павло, пригортаючи її до себе вільною рукою. — Ви з малим — це все, що в мене є.
Розписалися вони тихо, Ніна накрила святковий стіл з тортом і чаєм. Павло сидів поруч із Оксаною, тримаючи її за руку, і його обличчя світилося таким щастям, якого Ніна не бачила за всі тридцять два роки його життя.
Коли народився хлопчик, його назвали Богданом. Павло закохався в Оксану остаточно й безповоротно, а вона відповідала йому такою ж глибокою, тихою відданістю й ніжністю, яка буває лише у людей, що пережили багато.
Ніна виходила на ґанок, дивилася на синє небо й просто мовчки зітхала. У хаті лунав дитячий сміх, Оксана співала колискову, а Павло щось весело відповідав їй з кімнати. Усе стало на свої місця.
