Ліда Сергіївна вже понад двадцять років працює секретарем в цій будівельній компанії, але доріжку до офісу вона так і не спромоглася зробити по-людськи. Якби покупці були мудрими, то вони б дивилися на якість інфраструктури біля офісу забудовника, далі ділили на десять і отримували б якість житла, що купують. Але чи їй перебирати, коли вона живе в панельці з видом на сміттєві баки?
Отож, Ліда Сергіївна мовчки і ретельно виконувала свою роботу і лише власному котові довіряла найпотаємніші думки – ідеальна працівниця. Але той день змінив все.
Отож, відтерши бруд з куртки, вона була поставлена перед фактом, що буде секретарем сина Василя Петровича – Романа Васильовича.
– Лідочко, Роман ще молодий і має навчитися керувати, бо це його спадок, ти ж розумієш. Але без мудрого керівництва – ніяк. А хто краще за тебе все тут знає? Мені здається, що я всього не знаю.
– Ви перебільшуєте – люб’язно сказала вона проте в думках повністю згодилася зі словами керівника.
– Ні в якому разі. Офіс буде в іншому крилі, я поки без тебе посумую.
– Добре.
Звичайно, вона не вірила в сум Василя Петровича. Зібрала речі і пішла шукати свій стіл. Проте, він був зайнятий якось білявкою, що масно усміхалася Роману Васильовичу.
– Лідо Сергіївно, я знаю, що ви безцінний працівник, але Василинка буде сидіти за цим столом, а ви ось там в кутку примостіться, – розпоряджався кріпаками Ромко.
– Звичайно, – Ліда Сергіївна слухняно пішла в закапелок.
«Який прекрасний день»
Через якийсь час Василинку змінила Ніна, далі Романія, далі Тетяна, а далі Ліда Сергіївна перестала їх запам’ятовувати, бо й часу не мала – працювала за весь офіс.
Якось, черговий друг не щільно закрив двері і Ліда Сергіївна підслухала розмову:
– Ця стара? То мого тата. Ага, тато каже, що вона його Цербер. Та, що про неї! Ти зацінив мою секретарку?
Чи за ці роки вона подібного не чула? Господи! Скільки масних поглядів шоферів і клієнтів замолоду було. Скільки шепталися робітники за її спиною. До всього звикла, бо це все було неправдою. Ніколи Василь не дозволяв собі з нею лишнього. Звичайно, коли треба було щось терміново зробити чи залишитися на вихідні, чи відпустку їй перенести на зиму, бо всі хочуть влітку. Одним словом, коли треба було, щоб хтось посунувся, то Василь Петрович брав Ліду за руку і своїм ласкавим голосом, ніжним тоном, очима вговорював до всього.
А вона? Вона не могла йому відмовити. Чи любила? Може, колись давно й було що, але тепер після стількох років вона вважала себе щонайменше другом, а в мріях і ріднішою за родину, відданішою – точно.
А тепер почути це від Ромка, якого няньчила купу разів, бо мати була то на фітнесі, то на зачісці. Від члена родини.
В склі кабінету відбивалася її маленька постать в величезному приміщенні офісу. Невже, ця жінка вона? Вона ж тільки недавно пішла влаштовуватися на роботу і несла резюме спітнілими руками. Так мріяла про що?
– Романе Васильовичу, у мене відпустка від завтра. Ви ж пам’ятаєте? Всі записи я передала новому офіс-менеджеру. Веселих свят.
Йшла навмання, хоч ноги й самі оминали калюжі. Подумати лишень пес. Її кіт би не зрозумів.
Автор Ксеня Ропота, спеціально для intermarium.news.
Фото ілюстративне.
