Оксана була щаслива безтурботно заходячи до кухні. Квартира, як завжди, зустрічала її тишею, спокоєм. Її житло, її світ, її життя.
Романа вдома не було — він знову допізна засиджувався за своїми діловими справами, а їй довелося зустрічати вечір лише з власними думками й затишком оселі.
Оксана поставила чайник на плиту, сіла на стілець і поглянула на стопку документів, що стояли на краю стола. Сині папки не приховували свого значення — це була її друга квартира, яку, як завжди, вона відкладала «на потім».
Вечір мав бути передбачуваним: книга, фільм, тиха прогулянка у власній уяві. Але все вийшло інакше.
Телефонний дзвінок не лишив їй жодного шансу. Не встигла вона й вдихнути, як по той бік слухавки залунав знайомий, але не надто приємний голос свекрухи. Лідія Петрівна, як завжди, без попередження почала.
— Оксано, ти вдома? — пролунало в трубці так, ніби без цієї розмови її життя не мало сенсу. — Мені треба з тобою поговорити. І Романа поклич, хай теж послухає.
— Романа ще немає. Що трапилося? — Оксана відчула, як її нещодавній піднесений настрій почав псуватись. Звісно, Лідія Петрівна не могла обійтися без вечірніх лекцій.
Свекруха, не витрачаючи час на церемонії, одразу перейшла до справи:
— Ми з Романом обговорювали, як нам вибратися з фінансових труднощів. Вирішили, що для розвитку бізнесу потрібно продати вашу другу квартиру. Все одно порожня стоїть. Треба скористатись можливістю і розширяти справу. Адже ми мусимо допомагати одне одному, правда ж?
Оксану ніби холодною водою обдали. Вона ледь могла повірити, що їй узагалі таке пропонують. Упевнений тон свекрухи змусив Оксану на мить задуматися: а раптом Роман і справді підтримав цей абсурд?
— Почекайте, — її голос став помітно твердішим. — Ви серйозно це обговорювали?
— Звісно! Адже у вас по-суті є дві квартири! Одна зайва. А зайве треба збути заради спільного добра. — голос Лідії Петрівни звучав так, мов та пропонує сусідці табуретку віддати, а не житло збути.
Тим часом чайник, ніби реагуючи на ці слова, запищав. Оксана вимкнула плиту, але так і не налила собі чаю. Її думки змішалися: «Друга квартира? Цікаво, але вона ніби як моя. Вірніше, бабусина, але ж моя».
— Лідіє Петрівно, — намагаючись говорити стримано, проказала Оксана, — ми про все поговоримо, коли Роман повернеться. Мені треба знати, що він про це думає.
Свекруха лише невдоволено пробурмотіла щось і поклала слухавку. Оксана лишилася наодинці з тишею, дивлячись у темне вікно, ніби в порожнечу, де її думки метушилися навколо одного: як так сталося, що її досягнення стали предметом торгів? І хто дав їм право вирішувати за неї?
Роман повернувся пізно, як звично, без особливих вибачень. Зняв куртку та, не помітивши напруги в її погляді, попрямував до холодильника. Оксана зрозуміла: їй доведеться з’ясувати ситуацію не лише з квартирою, а й узагалі з тим, хто й як розпоряджається її долею.
— Щось на вечерю є? — запитав він спокійно.
Оксана повільно повернулася до нього. Спершу вона навіть не хотіла починати розмову, але його байдуже ставлення роз’ятрювало душу більше, ніж сама проблема.
— Романе, я мала цікавий дзвінок від Лідії Петрівни, — мовила вона, не відводячи погляду від чоловіка.
Роман, тримаючи в руках пляшку води, заціпенів на мить. Його обличчя було спокійним, проте Оксана помітила напруження в очах.
— Справді? Про що саме? — намагався говорити байдуже, але в голосі прозвучала обережність.
— Про другу квартиру, — холодно зронила Оксана. — Лідія Петрівна хоче, щоб ми її продали, а гроші віддали на виправлення якихось фінансових негараздів і розвиток вашого родинного бізнесу. Їй здалося, що це логічно. Доводить що ти нібито згоден.
Роман відвів погляд, удаючи велику зацікавленість столом, ніби там лежали коштовності.
— Ну, це лише ідея, — почав виправдовуватися він. — Ми просто обговорювали, як поліпшити загальну ситуацію.
Оксану ледь не здолала хвиля обурення, але вона втрималася й додала спокійно:
— Справді? І нічого іншого ви не вигадали? Чого мене доводите до відома так. ніби я нічого не вирішую і не повинна.
Він завмер, однак спробував зберегти спокій.
— Ти ж усе одно там не живеш, — мовив він, уперто уникаючи її очей.
Оксані терпіти це більше не хотілося:
— А чого не стоїть питання про мамину дачу? — запитала вона, і це порівняння було дуже влучним.
Роман застиг, ніби його заскочили на брехні, обличчя зблідло, а погляд заметався.
— Це інше, — почав він. — Дача для мами — її родинна цінність, то дім її батьків, та й місце зручне – передмістя.
— А квартира моєї бабусі — що? — урвала його Оксана.
Кімнату огорнула гнітюча тиша. Роман мовчав, а Оксана не відводила очей. Врешті він насуплено опустився на стілець.
— Та що ти за людина така? — мовив той. — Не розумієш, що так буде всім краще?
Оксана подивилася йому просто у вічі. Вона шукала в цьому погляді бодай краплину щирості.
— Усім? Чи твоїй матері, тобі? — відказала вона ледь чутно.
Роман мовчав. Спливли декілька довгих секунд, що здавалися вічністю. Нарешті він прошепотів:
— Я втомився. Може, завтра поговоримо?
Оксана нічого не сказала. Тема була далека від завершення, але вона дозволила йому піти.
Наступного вечора, як і слід було чекати, Лідія Петрівна з’явилася без попередження. Щойно двері відчинилися, в оселю влетів її голос:
— Оксано, сім’я має бути на першому місці, а ти думаєш лише про себе! Як тобі не соромно? Хіба ти забула, що Роман — твій чоловік, а я — його мати?
Кожне її слово виглядало докором і викликало роздратування.
Роман, стоячи позаду матері, був явно розгублений, мов боявся зрушити з місця. Він також не сказав жодного слова.
Оксана повільно видихнула, стримуючи емоції.
— Лідіє Петрівно, — звернулася вона, дивлячись свекрусі просто в очі, — ваша сім’я — це ви та Роман. А моя сім’я — це я сама. Тож я повинна дбати про себе, перш за все.
Свекруха різко видихнула, немов Оксана щойно сказала щось неймовірно образливе. На її обличчі проступив рум’янець, а голос злетів іще вище:
— А ти хіба змогла б без Романа хоч щось? Без мене була б ніким!
Оксана не відповідала, бо сенсу сперечатися не було. Вона вирішила залишити за собою останнє слово.
— Лідіє Петрівно, — промовила вона по складах, — ваша підтримка — це постійні дорікання та спроби підпорядкувати мене своїм поглядам. Дякую, але я сама впораюся.
Роман нарешті зважився втрутитися:
— Оксано, досить ускладнювати. Ми просто шукали найкращий вихід.
Оксана повернулася до нього. Її погляд був спокійний, але сповнений рішучості.
— Справді? — мовила вона, ледь стримуючи іронію. – І ти, мій чоловік, зі мною навіть не порадився?
Роман знітився, ніби хлопчик, упійманий на гарячому.
— Я думав, ти зрозумієш.
— Я зрозуміла, — не дала закінчити вона. — Якщо тобі байдуже, що я відчуваю, тоді не дивуйся, що я почну діяти сама.
Нині у родині ситуація і справді до розлучення йде. Чоловік не може зрозуміти дружину, а от та ніяк не погоджується на те, аби допомогти бізнесу сім’ї.
І хто ж тут правий. як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
