Можливо когось моя історія навчить відповідальності за тих, кого ви привела на світ.
Починалося все з того, що мама і тато душі в мені не чули – я була щаслива дитина, яка усміхалася з фото і мило кривлялася на відео. Мама вела ретельний щоденник, де щомісяця приклеювала моє фото та писала про ріст і вагу.
Це єдина річ, яка нагадує мені, що мене колись дуже любили.
А далі сталося те, що стається з усіма – надто багато очікувань, які не справджуються. Квартира надто маленька, зарплатня надто маленька, машини взагалі не існує, а, отже, робиться висновок. Що не дуже тебе тут і люблять.
Мама вирішила, що сама поїде на роботу за кордон, бо вона єдина в цій родині хоче благополуччя. Тато залишився зі мною і чесно виконував свою половину роботи – заплітав мене в садок, готував їсти, ходив на роботу, а вечорами ми сиділи вдома і чекали на мамин дзвінок.
Скільки дитячих свят вона пропустила… Проте, тато все фільмував і фотографував, щоб вона потім все побачила… Коли приїде.
Далі вона пропустила і мій перший клас і прощання з Буквариком, а далі вона перестала писати, телефонувати і передавати для нас гроші.
Тато змінився і наші тихі вечори удвох перетворилися на гучні гулянки.
А якось тато привів чужу жінку і сказав, що вони одружаться і у них буде дитинка.
Я не розуміла, що сталося і зовсім не хотіла аби тато жив з цією тіткою, а не з мамою. Я протестувала, як могла і вірила, що тато стане на мою сторону, а не на сторону мачухи. Ні.
Влітку він відвіз мене на канікули до маминого брата. Мені там сподобалося. Але я думала, що тато от-от мене забере.
Літо минуло і тітка Галя почала мене готувати до школи в їхньому селі.
– Чому я маю доглядати за цією дитиною? Хіба в неї немає батьків?
Вона так говорила йому цілий навчальний рік і вартувало мені принести кращу оцінку, ніж її діти…
Дядько Вадим лиш мовчав. Думаю, йому було мене шкода, але він знову ж таки обрав не мене.
Взяв машину і відвіз до бабусі Юлі.
Я змінила третю школу.
Тільки біля бабусі я відчула, що мене люблять так, як і має бути – безумовно і щиро, просто тому, що я є.
Ми прожили разом до самого мого випускного і це були найкращі мої роки. Вони могли б бути іншими, з татом і мамою, але вони просто забули, що у них є дочка.
Я гарно вчилася, але, щоб вступити у виш цього замало, треба ще мати кошти на одяг, харчування.
Тоді й приїхала мама – красива та ошатна, мов з іншого світу, йшла по нашому болоті на височенних підборах, тягнучи валізку, колеса якої ледве трималися.
Вона сказала, що забере мене до себе і я там буду вчитися і жити.
– Як всі нормальні люди, а не як ви звикли, – сказала вона.
Я і раділа, і боялася водночас, бо я зовсім не знала цієї жінки, я дуже хотіла вірити, що вона моя мама, справжня.
Проте, в її родині я теж була не потрібна. Вона вирішила знімати для мене невеличку квартирку і давати гроші на навчання. І все.
– Це дуже багато, Віто, повір, я дуже багато працюю аби тобі все це дати. І ти маєш бути за це мені вдячна.
Я знову була сама, приїжджала до материного будинку, де її син і чоловік, косо на мене дивилися. Я була й тут чужа.
Єдина користь з цього всього була в тому, що я вивчила мову і отримала європейську освіту.
Я вернулася в Україну і ми тепер живемо з бабусею, бо я знаю, що таке відповідальність і відданість.
Я багато чого не питала в матері, бо хіба важливіші слова, ніж вчинки?
Бабуся зараз каже, що мріє побачити мене заміжньою жінкою. А я поки не наважуюся, хоч роки вже беруть своє.
Фото Ярослава Романюка.
