Я довгі роки працювала за кордоном. Мій син був у шостому класі коли я однією з перших з нашого села поїхала до Італії. Двадцять п’ять років життя минуло за кордоном. Там я знайшла супутника життя і вже маю сім’ю і громадянство. Додому приїздила завжди двічі на рік.
Син мій уже й сам тато трьох дівчаточок. Я їм з невісткою дім під столицею придбала. Вони самі так вирішили, що не хочуть у місті дітей ростити. Обрали гарний дім з ділянкою, а я оплатила. Мар’яна прекрасна людина, ми з нею товаришуємо і часто зідзвонюємось.
Так склалось, що за усі роки я жодного разу, окрім того, коли дім купували, у сина й не була. Якось не складалось і все. Додому я приїздила рідко, та й то на тиждень до батька, в основному синова родина до тата в село приїздила, або до мене в Італію, тому якою господинею була Мар’яна я й не знала.
Цьогоріч усе сприймається по-іншому. Уперше за довгі роки я зупинилась і роззирнулась. Зрозуміла, що більшу частину мого життя займала суєта і гонитва за заробітком. Вирішила цьогоріч відвідати сина, пожити в нього трішки, погратись з онучками. Чоловік відпустив на три тижні, але я повернулась уже за кілька днів – не змогла бути у домі сина.
Найперше враження це запах. Щойно син відчинив двері свого дому я ледь на ногах устояла. Ложечку я тихенько витерла об серветку, а от чашку за ручку узяти так і не наважилась. Дивилась тільки в свою тарілку, адже якщо підняти очі і роззирнутись – їсти точно не стану.
Найдивніше, що ні онучки, ні син, ні тим паче невістка і не думали звертати уваги на те, що коїлось довкола. У дитячій кімнаті речі у шафу ніхто і не думав складати – все лежало добротною купою на кріслі і потрібне звідти просто витягувалось. Іграшки лежали купою на підлозі, хоча я точно пам’ятаю, що не раз передавала коробки для їх зберігання.
Кухня. Ой, ні не буду навіть починати розповідати…
Я витримала три дні і поїхала до батька у село. Розповіла що скучила і маю якусь нагальну справу, все, аби скоріше вийти за поріг і вдихнути на повну.
Місяць минув, а я все ніяк заспокоїтись не можу. Шкода онуків, шкода свого сина, шкода своєї праці, адже я допомагаю сину постійно.
Подруги радять не вмішуватись і мовчати, адже вони так собі живуть уже багато років разом і їм усе гаразд. А я не можу. Хочу подзвонити невістці і поговорити з нею серйозно. Так не можна! Хіба ж то життя?
Сусанна Р.
25,09,2022
