fbpx
Історії з життя
Листопад. Я виходжу з РАЦСу разом зі своїм колишнім чоловіком. Уже 12 хвилин, як ми розлучені. Він щось говорить, а я думаю, чи встигну я на роботу чи краще поїхати додому. І тут я розумію, що він говорить. Він просить повернути обручку і попереджає, що ввечері заїде за грошима. Гроші я зберігала, як бабуся, замотавши купюри в хустинку і сховавши на антресолях

Я не пам’ятаю на що ми збирали. На машину, чи на дачу. Обручка не знімається, як у поганому фільмі, мені неприємно, я кручу її навколо пальця і ​​раптом воно зісковзує, виривається з рук і скаче по асфальту і зупиняється біля його кросівка. Він його піднімає і опускає в кишеню. Я відвертаюсь.

Приїжджає разом з мамою і сестрою. Ділити спільно нажите. Відкривали шафи, витрушували ковдру з підодіяльника (постільну білизна свекруха дарувала), знімали люстру. Напевно, за цю сцену в моєму житті мені соромно найбільше. Змагалася я тільки за гроші. Навпіл. Їхній аргумент: «мій син більше заробляв». Мої аргументи ніхто не слухав. Але я була разюче стійкою. Гроші ми рахували на кухні. Мама в вітальні втолочувала речі в картаті сумки. Останню стодоларову купюру колишній чоловік простягнув мені, скоса поглядаючи на двері і підморгнув. Можливо мені здалося, але в цьому було щось таємне, немов йому теж незручно.

Вони пішли, а я сиділа перед купою розсипаних купюр і думала, що мені робити. У квартирі недороблений ремонт і борг за дороблений. Кредит за меблі. На роботі повне фіаско, ось-ось днями мене звільнять. Я сиділа на підлозі і розкладала гроші на купки. І купок виходило багато дрібних чи одна велика. І одна велика мені подобалася більше, ніж багато маленьких.

Я збирала ці гроші всі три роки шлюбу. Я не купувала собі нічого. Зовсім нічого. У мене був хороший костюм бордового кольору, але я його замовляла у кравчині ще в університеті, пара блузок, гольф. І все. У цьому костюмі я ходила на новорічний корпоратив. У ньому ж їздила на весілля до подруги. І навіть мій тато, який взагалі нічого не розуміє в таких речах, якось запитав, а тобі що, більше нічого одягти?

Я перетягнула ковдру зі спальні на диван у вітальні, заварила чай, плеснула в нього коньячечку, дістала блокнот і написала три справи, які зроблю вранці:

1) Приведу волосся в порядок.

2) Куплю новий одяг.

3) Придумаю спосіб побачити себе іншою.

У мене тоді були дві подруги. Маша і Даша. Маша відвезла до свого перукаря, а Даша привела з собою на конференцію в Іспанію. Поки вдень ​​вона буде перекладати доповіді енергетиків, я буду лежати біля басейну, а ввечері ми будемо гуляти. Е-ге-гей, Майорка! Це були такі часи, коли Туреччина і Єгипет – були землею обітованою. В Іспанію їздили одиниці, ми вимовляли їхні імена пошепки і вважали небожителями. І заздрили, звичайно, до краю. І якось все само-собою склалося. Швидко зробили закордонний паспорт, з роботи все-таки звільнили, віза теж швидко, волосся виглядає чудово, пара нових суконь, бюджетно, але стильно.

І ось Майорка. Це у нас сіра сльота, немає роботи і незрозуміло, що робити. А там вогні, музика, бари і в кожному барі танцюють. І я танцюю. Вітрини заманюють обіцянкою щастя і знижками, і ось в одному з провулків я бачу маленький магазин одягу, і судячи по автомобілях біля входу – це дуже дорогий маленький магазин. А у вітрині сукня. Знаєте, прийнято говорити: «і ось вона побачила сукню своєї мрії». Я про таку сукню і не мріяла. Про таку сукню могла мріяти Бріджит Бардо, або Софі Лорен. Ця сукня була за межами моєї мрії. Вона не була функціональною відкритий ліф на кісточках, дуже вузьке в талії і широченна спідниця з тафти, що без перерви шарудить. Її точно не впишеш в повсякденне життя і не одягнеш з «піджачком» в офіс. Мені в цій сукні нікуди ходити, у мене немає грошей, у мене немає роботи, але є борг за ремонт і кредит за меблі.

А потім почалася містика. Куди б я не пішла, я опинялася у цій вітрини. “Добре, – говорила я собі, – подивися який універсальний піджак гірчичного кольору, і ось ця спідниця, в ній можна і на пікнік і на прогулянку з друзями, а ще ось ці штани і біла блузка – в офіс, тобі треба терміново шукати роботу”. А сукня сяяла, як шоколадна цукерка серед карамельок в новорічному подарунку. Абсолютно марна. У цій сукні треба втікати з коханим від суворого батька, мчати вночі на кабріолеті і щоб вітер забрав капелюх, летіти на приватному літаку, пити ігристе і закохатися в контрабандиста.

Я її купила. Одягла прямо в магазині. До неї мені подарували золоті балетки і браслет. Я хотіла повернутися в готель, з’їсти сендвіч, дочекатися подругу, поплакати про даремно витрачені гроші. Але зірки вирішили, що сьогодні все буде як в кіно. Я зустріла Дашу на вулиці з її колегами, нас запросили в ресторан з видом на океан. Я познайомилася з ірландцем чи шотландцем, хто їх там розбере після двох пляшок, після третьої пляшки, я почала розуміти і ірландську, і шотландську. Ми сміялися, як божевільні, провели ніч на яхті, і я випадково побачила своє обличчя в відображенні скла. Воно було прекрасним.

Нам було потрібно їхати ввечері наступного дня. Я все намагалася спіймати в собі нотку каяття, але ні. Всі ці купюри були варті того почуття, коли я зрозуміла, що можу бути ось такою. Я можу бути зухвалою. По справжньому зухвалою. Відкривати будь-які двері. Я можу собі багато дозволити. Пити щось вишукане, коли хочу. Любити того, кого хочу. Не соромитися носити красиве. Не боятися хотіти більшого. У той же вечір Даша склала мені резюме. Я написала цю історію в своєму ЖЖ і його прочитала редактор одного модного журналу і запропонувала публікацію. Я писала для них потім ще років п’ять, і вже не заради грошей, а тому що мені це подобається.

Ми вийшли з аеропорту, задзвонив телефон і мене покликали на співбесіду. І вже через три тижні я поїхала на стажування у столицю.

Пройде ще кілька років, я вийду заміж за Пастернака, піду вчитися на психологічний факультет, об’їду півсвіту, в моїй шафі десятки суконь, і життя буде зовсім іншим, але я ніколи не забуду двадцятип’ятирічну себе біля вітрини, себе, підраховуючу в голові на скільки кілограм гречки мені вистачить грошей, що залишилися. І я дуже рада, що тоді штовхнула ці двері. Це все, що я хотіла сказати вам сьогодні.

Автор: Олена Пacтернак.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook