Виявилося, що дівчина відповіла так на зауваження кінолога. З кінологом займалася не її улюблениця – чорна дворняга в яскравій шлейці з одним стоячим вухом і обрубком хвоста. Кінолог займався з агресивною таксою. А чорна дворняга носилася по майданчику, заражаючи інших чотириногих своєю енергією і радістю, гавкаючи, стрибаючи на свою господиню, невгамовно облизуючи їй руки. А та присідала навпочіпки і обіймала свою улюбленицю, гладила і щось примовляла.
Собака нікого не задирав, ні до кого не приставав, ці двоє взагалі нікого не помічали. І чим саме вони перешкодили кінологу, який займався з агресивною таксою, і що він сказав, я не знаю. Але, відповівши, дівчина повільно пішла з майданчика, ведучи за собою свого собаку. З хвилину я спостерігала за ними, а в голові крутилася її відповідь, яка вразила мене прямотою і відвертістю.
Додавши кроку, я наздогнала цю пару і запитала у дівчини, чому вона так відповіла. Без виклику, без зарозумілості, від душі і з любов’ю, але так категорично…
– Тому що так вважаю, – знизала вона плечима.
Ми познайомилися. Вийшли з майданчика на узлісся і спустили з повідків наших собак. Якийсь час мовчки спостерігали за їхньою грою – вони непогано порозумілися, незважаючи на йоржистий характер мого дворянина.
– Я майже місяць не наважувалася забрати собаку з вулиці, – першою заговорила Оля. – Симпатичну, на тонких високих лапках, чорнявеньку як ніч. Фантазія у мене бідна, так і кликала її Нічкою. Стала підгодовувати, як йшла на роботу повз те будівництво і коли йшла назад. Вона швидко навчилася мене впізнавати, чекала, зустрічала, вилазячи з-під паркану. День йшов за днем, середина осені, ставало холодніше.
І одного разу я раптом подумала: а чому я не забираю її? Що мені заважає? Живу одна в бабусиній квартирі. Мене так обрадувала ця думка, на душі потепліло і я стала готувати Нічці сюрприз: кожен день я щось купувала: лежанку, мисочки, шлею, повідець… Кожну зустріч я гладила її і обіцяла: «Скоро ти станеш найщасливішою собакою на світі!». Останнім акордом щастя стали іграшки – і м’які, і гумові, і хрусткі. На наступний день я йшла в піднесеному настрої на роботу, смакуючи, як заберу свою Нічку на зворотному шляху. Додому, назавжди.
Але ти не уявляєш, в якому шоці я застигла, побачивши, що паркану немає! Будівництво закінчилася! Собака теж зникла! Я не вірила своїм очам… Я кинулася шукати хоч когось, знайшла якогось робітника, він нічого не знав, інший – теж. Я бігала біля збудованого магазину як ненормальна, з виряченими очима. Але ніхто нічого не знав про собаку. А потім до мене дійшло, що я запізнилася на роботу…
Обійшлося тільки тому, що, влетівши в двері, я розревілася і ніяк не могла заспокоїтися. Першою до мене вискочила наша бухгалтер, завела в туалет, змусила вмитися, а потім повела до себе в кабінет і напоїла водою. Але я нічого їй не розповіла – в той день вона так і не дізналася, що сталося. Я боялася, що мене не зрозуміють. Ні з ким із співробітників у мене не було теплих стосунків.
Вдома у мене все валилося з рук, а на очі відразу наверталися сльози, ледь в поле зору потрапляв «куточок щастя» моєї собаки, що не відбулася. Навіщо я стільки чекала?! Ну чому я відразу не забрала її, для чого хотіла всієї цієї помпи?! Поспішайте робити добро, ось вже правильно сказано! Не можна вирішувати робити добро. Його просто потрібно робити. Відразу. Негайно…
Пройшов день, другий, я ще сподівалася на диво, сподівалася, що вона повернеться… Але її не було. На третій день я не витримала. Сама зайшла в кабінет бухгалтера і все їй розповіла. Не знаю чому. Мені потрібно було хоч комусь це сказати, нехай навіть і не зрозуміли б мене. Та тільки-но я замовкла, вона раптом запитала:
– А ти у притулку була? Швидше за все, собак з будівництва забрали в притулок.
Я не знала, що це і де це, але швидко дізналася. Після роботи взяла таксі і метнулася туди. Ох, скільки ж їх там, бідних! У клітках сидять купою, майже один на іншому… Гавкіт, скиглення, виття, а я металася від клітки до клітки і кликала її, але це було все одно що кричати при урагані.
Зайшли якісь жінки, посварилися з місцевими працівниками, уточнили, де новенькі. Знову посварилися і пройшли до двох кліток, що стояли прямо біля паркану. Собак там було менше і поводилися вони якось не так – тулилися по кутках. Я поспішила туди – а раптом моя Нічка саме там, адже минуло лише чотири дні.
Я ледве впізнала її в худій, тремтячий в кут істоті, переляканій, з невеликою ранкою біля вушка.
– Нічко! – заверещала я у нестямі від радості, а вона затряслася ще сильніше і прямо влипла в підлогу.
– Ніченько, малятко! – я знову почала ревіти і полізла було в клітку, але одна з жінок відсторонила мене зі словами «Брудна вся будеш» і зайшла туди сама.
Немов пір’їнка вона підхопила мою собаку і винесла. Я притиснула її до себе міцно-міцно, вона тряслася, а я ревіла і ревіла, уткнувшись в її тремтячу головоньку.
Таксі я так і не змогла викликати – ніхто просто не поїхав на цей виклик. Але ніщо вже не могло мені зіпсувати настрій. Я йшла пішки близько години немов в ейфорії, несучи на руках мою Нічку, і не відчувала її ваги. Це так дивно. Адже на наступний день в ветклініці її зважили – 16 кг. У неї виявився зламаний хвостик, побиті задні лапки і в вушко хвореньке – прямо подушка така висіла замість вушка. Не знаю, що з нею сталося, але головне, що вона тепер зі мною…
Оля покликала Нічку, та підбігла і знову стрибнула на неї, потягнулася лизнути. Дівчина присіла і обняла собаку. А я стояла і мовчки дивилася на них, під враженням від її розповіді.
– Вони так мало живуть – так мало! – прошепотіла Оля, гладячи оксамитову чорну голову з двома різними вушками. – Їх можна тільки шкодувати, любити і балувати… Люблю і буду балувати!
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
