fbpx
Історії з життя
Люди побожно хрестились і старались швидше пройти повз. Ще б пак! Серед хрестів і пам’ятників коїлось щось геть небачене. Така завше тиха і спокійна сільська учителька влаштувала на місці вічного спочинку своїх дідуся і бабусі таке, що і подумати ніхто не міг. Лиш під вечір її угамували, а коли дізнались, що ж стало причиною того усього аж присіли. Дехто одразу кинувся і собі підлогу у хаті знімати

Люди побожно хрестились і старались швидше пройти повз. Ще б пак! Серед хрестів і пам’ятників коїлось щось геть небачене. Така завше тиха і спокійна сільська учителька влаштувала на місці вічного спочинку своїх дідуся і бабусі таке, що і подумати ніхто не міг. Лиш під вечір її угамували, а коли дізнались, що ж стало причиною того усього аж присіли. Дехто одразу кинувся і собі підлогу у хаті знімати.

Світлана Дмитрівна уже не мала сліз. Люди дивлячись на неї лиш головами хитали. Не дай Боже до такого дожити! За три роки усю свою родину на той світ провела. Якщо з відходом у вічність батьків, ще можна було хоч якось змиритись, то провести у вічну путь двох дітей… І все через якісь такі прикрі збіги обставин. І кожні два місяці ворота відкриті і чути, як священик когось відспівує.

Залишилась Світлана Дмитрівна одна з найменшою донечкою. І ходила сама не своя. Усе малу до себе горне, навіть на крок не відходить від неї. Усе чекає, що щось статись має.

Того дня вмикаючи пралку Світлана Дмитрівна помітила, що дошки підлоги під машинкою геть прогнили. Оскільки сама ради дати не могла, покликала сусіда на допомогу. Та й чоловік усе, аби ті три дошки замінити підготував, але не встиг. Відставивши пралку вбік сусід почав дошки знімати. Одна друга третя,  аж побачивши щось голосно скрикнув та покликав господиню.

Фундамент. Те з чого він був складений у голові не вкладалось.

— Безбожники! Це ж хто до такого додумався, тьотю!

Світлана Дмитрівна поглянула і всередині усе похололо. На сірих гладких каменях то тут то там були напів-стерті написи «…Боже  душу раба», інде – прізвище, десь дата. Світлана Дмитрівна сама почала далі дошки знімати. Увесь фундамент побудованого ще її дідом дому був із тих плит. Із плит, які зняли з місць спочинку людей.

Ухопивши доньку вискочила з хати і мерщій до священика. Той почувши новину аж побілів. Завів учительку з донькою до свого дому і почав розповідати. Виявляється, колись, ще за царя, стояв у їхньому селі величезний старовинний храм. Поруч, як і біля будь-якого храму знаходили свій спочинок священники, які у тому храмі служили.

— Прийшла нова “Червона влада” і храм розорили. Рознесли свої ж люди буквально по камінчику. Нічого тоді святого не було. А ваші родичі, бачите, із плит фундамент для дому зробили. А дехто, розбираючи цеглу зі стін храму домівки собі з неї склав. Прости їх Боже, бо не відали, що робили.

∗ ∗ ∗

Світлана Дмитрівна із того села з дитиною виїхали. Казали, до своєї домівки зайшла лиш раз, аби забрати документи. Навіть дверей не зачиняла. Мовляв, розбирайте люди кому, що потрібно, бо я звідси і пилинки не хочу. Переказували, живе уже в місті десятий рік і усе в них з донькою добре.

Дай Боже!

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.

 

facebook