“Мало грошей потрібно вчитись економити, а не влаштовувати сцену. Ти йому куди, на завод пропонуєш іти? Це в тебе освіти немає, байдуже куди йти, а от мій Валерій з вищою фінансовою освітою” – свекруха говорила і говорила а я пішла речі свої складати. Коли ж вони зрозуміли вони що я роблю відреагували дуже несподівано.
Я вийшла заміж дуже рано і вже зараз розумію, що кохання не той критерій за яким потрібно обирати собі пару на все життя. Принаймні, у моєму випадку це не спрацювало.
Валерій – гарний, харизматичний, балакучий. Приємною мені здалась і його мама – сучасно пані, яка не гребує гострим слівцем і вміє вказати конкретну адресу, якщо їй щось не до вподоби.
Єдине чого я не побачила закоханими очима, так це того, що тим двом третього не потрібно було. Свекруха і її син уже мали свій світ, налагоджений побут і бачення майбутнього.
Саме собою склалось, що в нашій сім’ї працювала лиш я. Валерій спочатку вчився, потім магістратура, після вже пошук достойної роботи.
Я спочатку і підтримувала його, адже погоджуватись на роботу із низькою зарплатнею при його рівні знань, то було не розумно. Але коли минув третій рік пошуків і я вже була при надії, всі рамки розумного було відкинуто – іди й працюй, досить диван тримати.
— Це тобі байдуже де працювати, дякуватимеш за будь-яку роботу, – напосідала свекруха, – У Валерія вища освіта, у Валерія диплом магістра фінансів. Ти йому на завод пропонуєш іти, чи як? В чому його вина? Тепер це виключно твоя відповідальність.
Почуте стало останньою краплею. Валерій стояв і дивився на мене із усмішкою зверхньою, мовляв “маєш?”. Я ж навіть говорити нічого не стала, кому? Пішла збирати речі.
Свекруха зрозумівши, що я роблю аж підскочила:
— Куди це ти зібралась? А за квартиру, хто оплатить, а кредит на авто? Їсти за що купувати? За мої? – протягнула.
Потім була довга історія із розлученням і аліментами. Бачте, не хотів мій чоловік визнавати що Тарасик його син. Свекруха ж вище стелі стрибала доводячи, що ми чужі люди і що я не маю право ні на що.
Було те п’ятнадцять років тому. Я вже й забула, сходила ще раз заміж, маю ще двох доньок. Життя тече розмірено і спокійно, аж тут на тобі – колишня свекруха з’явилась.
Впізнала я її насилу, бо ж у тій старенькій точно не було нічого від владної і впевненої в собі жінки, яку я знала колись.
— Мені б онука побачити, – говорила і в очі заглядала. – Скучила я, він же мій ріднесенький. Поклич, хай бабусю побачить.
Я розсміялась. До мене тієї миті дійшло, що вона імені його не знає. Аліментів я ж так і не отримувала, Валерій уже й не офіційний батько мого сина старшого, все вони зробили для того, аби от так обернулось.
— Онук? – питаю здивовано. – Так у вас же внучка. Забули?
— Я так і сказала, – мовила та, – Поклич мою квіточку, хай побачимось. А то забрала у мене з рук лялечку не давала бабусі спілкуватись. А тепер, – хлипати почала, – Як мені не важко, хай не маю де голови на старості прихилити, а хочу обійняти зірочку, я ж її виняньчила, – говорила голосно і все мені за спину поглядала.
Виставила я ту жінку з її “важко” і зачинила за нею двері. Звісно, сину розповіла про появу родички. Посміялись разом.
— А якщо серйозно, Тарасе? То ж твоя рідня. Можливо, я повинна була взяти контакти її?
Син лиш пальцем біля скроні покрутив і продовжив гру на комп’ютері.
Можливо, я не права і повинна була вчинити інакше. Але ж слідую словам тієї ж свекрухи: “це виключно твоя відповідальність”.
Таки так, Тарас – моя відповідальність, і більше ніякої мені не потрібно. А важке життя? В кого ж легке? Хай сама розбирається.
Ну хіба ж я не права?
Головна картинка ілюстративна.