– Який ще Олексій? — голос матері тремтів від злості. — Ти хочеш покинути нас?
Ольга застигла. Вперше вона почула від матері не скарги, а конкретні докори.
– Про що ти? – спитала вона, відчуваючи дивну тривогу.
– Ти вийдеш заміж, народиш, і хто нам допомагатиме? – Мати схрестила руки і з викликом подивилася на неї.
Раптом склалися докупи всі нестикування. Чому розпадалися усі її стосунки з чоловіками? Чому мати завжди підкидала сумніви, якщо в неї з’являвся хтось близький? Чому вона живе тут, а не у своїй квартирі, і всі гроші йдуть сім’ї?
– Тобто… Ти не хочеш, щоби я будувала своє життя? — голос Ольги здригнувся.
– Та не в цьому річ! Просто ти маєш розуміти: сім’я — це відповідальність. Ми тебе виростили, а тепер нас підтримуєш. Хіба це не чесно?
Ольга дивилася на матір, намагаючись знайти в ній щось знайоме, щось від жінки, яка колись казала, що донька — найдорожче, що в неї є. Тепер перед нею стояла людина, яка просто озвучувала дивну правду: «Ти — наша власність».
– А як же я? Я взагалі собі жити можу? Ми тільки зустрічаємось, а ти вже такі розмови заводиш.
– У тебе є робота, своя квартира! Ти взагалі живеш краще за нас. А нам з вітчимом оплачувати брату навчання. Хіба важко трохи допомогти?
“Трохи”. Ольга сплатила їм відпустку, ремонт, машину для вітчима. Віддавала гроші із оренди квартири. І навіть цього виявилося замало.
Вона згадала, як починалися її минулі стосунки. Як мама з перших днів чіплялася до її хлопця: «А він точно тебе кохає? А ти впевнена, що він не буде шукти когось кращого?»
Ольга спочатку відмахувалась, але потім почала прислухатися. А коли з’ясувалося, що в нього справді була інтрижка на боці, мама з полегшенням сказала:
– Я ж тебе попереджала! Ну от, а якби ти раніше послухалася, не було б цієї ситуації.
Вона не послухалася тоді. Але послухалася згодом. Залишила свою квартиру, повернулася до батьківського дому.
– Навіщо тобі жити самій, коли є ми? — мама говорила це з такою турботою, що Ольга навіть не думала заперечувати.
Тепер же, стоячи перед нею і слухаючи про обов’язок допомагати, Ольга відчувала тільки холод.
– Отже, якщо я створю свою сім’ю, ви залишитеся без грошей, так? — тихо спитала вона.
Мама не відповіла одразу. Вона зітхнула і знизала плечима.
– Не те, щоб зовсім без грошей. Просто нам буде важко.
«Важко. Але ж це не моя вина», — ця думка принесла не полегшення, а страх. Якщо вона зобов’язана забезпечувати сім’ю, якщо це було маніпуляцією, то на що вона витратила роки?
Ольга розвернулася і вийшла з кімнати, залишивши матір стояти в напруженій тиші. У голові крутилося одне: вона має вибратися звідси. Одна чи з кимось, але повинна.
Ольга уникала розмов із матір’ю кілька днів. Саме в цей момент Олексій справді зробив їй пропозицію.
– Так, почекай, ти серйозно? — Ольга недовірливо подивилась на нього.
– Звісно, — Олексій усміхнувся, але було видно, що він хвилюється. — Ми ж дорослі люди, а не підлітки, щоби нескінченно ходити за ручку. Спробуємо пожити разом, подивимося, як нам буде удвох.
Ольга замислилась. Ще недавно вона відмовилася б. Сказала б, що рано, що їй так зручно, що в неї і так все добре. Але тепер вона зрозуміла: нічого хорошого у її житті немає.
– Я не проти… Просто мені треба подумати, — пробурмотіла вона, відчуваючи, як усередині здіймається звична тривога.
– Без проблем. Я не кваплю. Але мені важливо знати, що ти також цього хочеш.
Вона кивнула, але в середині уже розтікався в’язкий страх. Не перед переїздом, а перед реакцією матері.
Ольга вирішила повідомити про це під час вечері, для всіх.
– Мам, я збираюся переїхати, – голос пролунав твердо, хоч руки стискали виделку так, що побіліли кісточки.
Ложка застигла в руці матері. вітчим і молодший брат синхронно уткнулися в тарілки.
– Це що за новини? – голос матері був напрочуд спокійним, але погляд став колючим.
– Ми з Олексієм хочемо пожити разом. Подивитися, як справлятимемося з побутом.
– Ти його знаєш так мало, а вже з’їжджатися зібралася?
– Ми працюємо разом два роки, зустрічаємось пів року. Цього замало?
– Ні. Це несерйозно. Так гідні дівчата не чинять.
– А як тоді чинять? Чекають десять років, щоб переконатися, що він хороша людина?
– Ти живеш у батьківській хаті, тобі ніхто не заважає.
– Крім того, що мені вже тридцять, я хочу свою сім’ю!
Мама різко відсунула тарілку.
– Ти вже маєш родину. Це ми!
Ольга заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.
– Мам, це не одне й те саме. Я хочу будувати своє життя.
– А тобі не здається, що ти думаєш лише про себе?
– Про себе? – Ольга хмикнула. – Я віддаю вам майже всю свою зарплату, гроші з оренди, своє життя поховала, бо тебе постійно щось не влаштовувало. І тепер я думаю про себе, бо хочу нарешті пожити собі?
Мама примружилася.
– Ти думаєш, що цей Олексій кращий? Він так само тебе покине. Потім ти приповзеш назад, і що тоді?
Ольга встала з-за столу.
– Навіть якщо кине, не приповзу.
– Подивимося, — кинула мама, але в її голосі чулася вже тривога.
Вперше Ольга не відчувала вини. Лише рішучість.
Донька втомлено зітхнула, перевіряючи, чи всі речі запаковані. За останні кілька днів вона остаточно утвердилася у своєму рішенні. Після розмови з матір’ю стало зрозуміло: нічого не зміниться, якщо вона залишиться. Її завжди вважатимуть ніким, її гроші завжди будуть їх грошима.
– Ти що, серйозно зібралася йти? — голос матері брязкав від напруги, коли вона побачила валізу біля дверей.
– Так, мамо, серйозно, – вона підвела на неї погляд. – Я йду.
– Ну, зрозуміло. Вибрала штани замість сім’ї.
Ольга похитала головою.
– Я обрала себе.
Мати зблідла, а в очах майнула злість. Вона звикла, що слово Ольги нічого не означає, що її можна переконати чи впросити.
– Як ти можеш так казати? Це ж твій дім! Ми твоя родина!
– Ні, мам, це твоя хата, – Ольга підняла чемодан. – Сім’я не має використовувати один одного.
У двері подзвонили. Олексій. Ольга швидко зробила крок до виходу, але мама перегородила їй шлях.
– Ти розумієш, що робиш? Ти нас міняєш на нього!
Ольга подивилася їй у вічі. Вони не мали болю, тільки страх втратити зручного спонсора.
– Ні, мам. Це ти мене зрадила.
Вона акуратно відсунула матір убік і вийшла за двері.
Олексій забрав у неї валізу і посміхнувся.
– Як ти? Все гаразд?
Вже на вулиці Ольга озирнулася на двері лому, в якому провела більшу частину життя. Вікно в залі прочинене, за ним маячить силует матері. Але їй уже байдуже.
– Так, – вона зітхнула і кивнула. – Тепер – так.
Минуло пів року. Ольга дивилася на ранкове світло, що пробивалося крізь штори в спальні, і не могла повірити, як змінилося її життя. Вона більше не вставала поспіхом, не бігла на роботу, щоби заробити для інших людей. Тепер ранок починався з чашки кави, теплого цілунку Олексія та спокою, який раніше здавався недоступною розкішшю.
– Ти сьогодні затримаєшся? – Олексій виглянув із ванної, зачісуючи мокре волосся.
– Думаю, ні, – Ольга посміхнулася. – Після роботи зайду до магазину, хочу приготувати щось смачне.
– Тільки без надміру — він посміхнувся. — Ти щоразу поводиться так, ніби годуєш цілий гуртожиток
Ольга посміхнулася. Раніше вона завжди готувала багато. Це звичка, вироблена роками. У рідному домі на ній було майже все: прибирання, приготування, допомога братові. Тепер Олексій сам міг навести лад або нарізати салат. І це не підносилося як подвиг.
Вона навчалася рівному партнерству. Навчалася не тільки давати, а й приймати турботу.
З матір’ю вона спілкувалася рідко. Перші тижні та дзвонила щодня, але Ольга не брала слухавку. Якось мама написала повідомлення: “Ну що, ще не шкодуєш?”
Ольга довго дивилася на екран, перш ніж видалити текст.
Через місяць мама написала знову: Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є сім’я?
Ольга хотіла відповісти, що пам’ятає. Пам’ятає, як її використовували, як вселяли почуття обов’язку, як ламали її життя задля зручності інших. Але натомість просто закрила діалог і більше до нього не поверталася.
Зв’язок обірвався сам собою. Матір більше не намагалася натиснути, не дзвонила та не писала. Лише одного разу через спільних знайомих Ольга дізналася, що тепер головним здобувачем у сім’ї став брат. Саме на нього тепер покладалися надії.
Це остаточно розставило все на свої місця. Не в Ользі справа була, а у зручності. Як тільки вона вийшла із системи, її місце відразу зайняв інший.
Ольга йшла додому з роботи, насолоджуючись вечірнім повітрям. Раніше в неї не було таких моментів: кожен дент був гонкою, в якій вона завжди бігла заради когось, але не заради себе. Тепер вона сама будувала своє життя. Вона мала не просто дах над головою, а дім, де її любили. Де ніхто не вимагав звітів про зарплату, де з нею були готові ділитися.
Вона більше не чекала, що хтось прийде і зробить її щасливою. Вона сама йшла на це щастя.
