Мені було дев’ятнадцять років, коли тато пішов до молодої жінки, бо у неї мала бути дитина, а нас з мамою залишив, наче покинув планету, не цікавився, як ми, грошей не давав, на дні народження не вітав. Коли мене зустрів якось, то сказав:
– Ти ж уже доросла і маєш зрозуміти, що я маю право на щастя.
І в цьому «праві на щастя» й уся заковика. Розумієте, моя мама, видно такого права вже не має чи як?
Справа в тому, що після того, як батько пішов, то моя мама змінилася просто до невпізнання – махнула на себе рукою. До того, вона любила й в салон піти, щось новеньке собі купити, загалом була весела і життєрадісна. А тут вона наче та батарейка – перестала працювати.
Я думала, що вона отак побуде, пожаліє себе, поплаче в подушку, а потім як розправить крила, як знайде собі красеня-олігарха і ми будемо жити, мов у раю.
Але ні! Навпаки, до мами почали в гості приходити такі типи, яких хотілося просто взяти на ручки і гойдати: то невизнаний геній, то якийсь мовчун, то якийсь новатор-художник. І всім мама давала шанс у нас пожити, годувала і обходжу вала, поки вони, відгодовані і випрасувані, не йшли до когось іншого.
А мама тоді знову замикалася в собі – її всі кидають і доля до неї несправедлива.
Як ви зрозуміли, мама своє особисте щастя не змогла збудувати, стала прихильницею натуральної сивини, ходила на вихідні в притулки годувати тварин, а не в театр із макіяжем, одяг не купувала новий, бо вважала, що споживацтво й так перевантажує планету.
Моя добра, чуйна, прекрасна, чудова, любляча і віддана мама не мала щастя, а цей самолюб який навіть не поцікавився , як ми справляємося – мав.
Отак, чудово, але я ж з цим не змирилася. Я ж бачила маму до і після розлучення, хіба мені серце не стискалося? Хіба я не хотіла аби вона була щаслива, хотіла бачити радість в її сумних очах, хотіла бачити її такою ж життєрадісною, але більше вона такою не була.
Не була мені підтримкою і опорою, навпаки, я стала за головну в нашій маленькій сім’ї: я працювала і вчилася, оплачувала комуналку і купувала продукти, турбувалася про себе сама, всі негаразди так само сама вирішувала. А так хотілося на ручки! Посунути тих чоловіків-плакальників, і отримати мамину ласку і розуміння.
– Валю, ти вже доросла. Я нічого в тому не тямлю, – казала вона мені, наче я її питала щось про комп’ютер, а не про те, що мене покинув хлопець.
Вважаю чудом, що я зустріла Антона і ми й досі разом, у нас двоє дітей і онук. У нас все чудово, я працюю, допомагаю дітям і мамі. Можу сказати, що я зараз в тому віці і стані, коли можу сказати. що я вдоволена собою і життям.
І треба було таткові все це перекреслити.
Приходжу я до мами і приношу продукти, як бачу, що одяг чоловічий на вішаку і взуття. «Невже чергового чоловіка привела втішати», – подумала я.
Я на кухню. А там – батько! Ще й посмів обійми для мене відкрити, усміхається!
– Доню…
– Сів!, – мій погляд сказав більше, ніж слова, – Мамо, я від тебе такого не сподівалася! Ти що робиш?
– Доню, я давно йому пробачила, – каже мама і … усміхається.
Я вилетіла з квартири і не хотіла чути ніяких пояснень, бо я не розумію, як можна пробачити йому? Не знаю, що там у нього і знати не хочу, доглядати його не планую і копійки мені на нього шкода. Єдине, що він не зникне так, як всі її «вислухані» кавалери. Як мені бути?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
