fbpx
Історії з життя
«- Мама хату продала і десь світами повіялась. Якщо ви мене виженете – житиму на вулиці з безхатченками.» Коли на подвір’ї з’явилась Оксана, Василині аж не по собі стало. Старе дрантя, давно не мите і нечесане волосся і округлий животик, не залишали сумнівів навіщо донька давньої подруги знайшла її на іншому кінці країни

«- Мама хату продала і десь світами повіялась. Якщо ви мене виженете – житиму на вулиці з безхатченками.» Коли на подвір’ї з’явилась Оксана, Василині аж не по собі стало. Старе дрантя, давно не мите і нечесане волосся і округлий животик, не залишали сумнівів навіщо донька давньої подруги знайшла її на іншому кінці країни За матеріалами Наш день

Просто життя. Хата під лісом Тієї осені я поїхала збирати опеньки. Чесно кажучи, грибник з мене не дуже. Не вистачає терпіння заглядати під кожен пеньок, нишпорити між травою у пошуках «трофеїв». Ліпше пройтися під шурхіт опалого листя чи зловити сонячний промінець між уже поріділими кронами. Чи не тому друзі відправляють мене до хатини, яку запримітили на узліссі, за свіжою криничною водою.

Читайте також: – Андрій від тебе відмовився? Коли ти в такому стані. От, що сідай і пиши Олегові листа. Про те, що любиш його. Що чекаєш і не можеш більше без нього жити. Розлука допомогла тобі зрозуміти це. А про те, що матимеш дитя від іншого ні слова, потім після весілля розберемось

На подвір’ї зустрічаю літню жінку. Сірі, схожі на осінню паволоку очі, дивляться насторожено і трохи недовірливо. Кажу, що хочу набрати води. Очі жінки тепліють.

– Надійко, винеси кухлика. Бо з відра у пляшку незручно наливати, – гукає у хату.

З ганку визирає білява голівка. З цікавістю зирить: хто там? Потім з’являється і саме дівча, років п’яти, не більше. Поважно простягає мені кухлика і ховається за жінку.

– Внучка ваша? – запитую.

– Внучка. Моя золота помічниця.

З очей жінки вже струменить літня теплінь, і від того погляду, спрямованого на дівчинку, стає і мені затишно. Надійка зникає за рогом хати, пропускаючи мимо вух бабусину настанову не бігти далеко у ліс, бо заблудиться. Пора і мені.

– Зачекайте, – притримує мене жінка. – Коли не важко, вкиньте мого листа у поштову скриньку в Тернополі. Я саме для цього збиралася до села йти.

Запевняю жінку, що з охотою виконаю її прохання. Василина Іванівна, так звуть мою випадкову знайому, зупиняється у нерішучості.

– А, може, ліпше самій поїхати до Тернополя? Треба мені, радили люди, в управління освіти, в опікунську раду. Ось тут, на листочку, сільський голова адресу, куди звертатися, написав. Чи, може, спочатку до району їхати?

Василина Іванівна обводить задумливим поглядом старі ясени, що ростуть довкіл хати.

– Ото вся моя рада-порада, – каже. – Вони шумлять, а мені здається, ніби розмовляють зі мною. Та ще Надійка. Але вона – дитина. Їй усього не розкажеш. А ясени – мовчать.

І вже виповідає мені свої проблеми, як розказують їх людині, яка не стільки щось порадить чи допоможе, а просто вислухає і зрозуміє.

– Надійка насправді мені не внучка…

Тихо шелестять старі ясени. Ще тихіше звучать слова Василини Іванівни, повертаючи її у ті далекі дні, коли і вона була юна та щаслива. Вийшла заміж, переїхала зі свого Миколаєва до чоловіка на Тернопільщину. Ось сюди, під цей старий ліс. Тоді з чоловіком вони посадили довкіл хати ясени, щоб захищали обійстя від вітрів. Взагалі-то планували побудуватися у селі, як зробили це більшість їхніх сусідів. Але котрогось дня долетіла на їхній хутір із села звістка. Про те, що сполохалися коні, якими їздив її Петро. Разом з фірою понесли чоловіка. Петра одразу повезли до лікaрні.

Ще застала його живим. А потім настали чорні дні. Радили сусіди: повертайся додому, на батьківщину. Ще молода, знайдеш свою долю.

Справді, її тут нічого не тримало. Невдовзі не стало й свекрухи

– Тільки як я могла поїхати звідти? – з тихим сумом каже Василина Іванівна. – А хто ж за рідними горбиками догляне? Чоловіка, свекрухи, яка кликала мене донькою, а її – мамою. Хто б їх доглядав? Та й удома, в Миколаєві, мене ніхто особливо не чекав. При мамі жив брат, а в нього – своя сім’я.

Жаліла тільки, що не перебралися вони з чоловіком до села. Між людьми було б веселіше. Тому коли одного дня з’явилася на її подвір’ї Оксана – донька давньої подруги, зраділа. Лише звідки дівчина тут взялася? У поношеному одязі, ніби не з світу цього.

– У мами в старих записниках вашу адресу знайшла. Ви ж колись листувалися. І приїжджали до нас, – пояснювала їй Оксана.

Справді, тільки коли це було. Ще коли жив її Петро, їздила вона додому в гості. До подруги заходила, заздрила, що її дім звеселяють діти, а в них – досі нема.

– Подруга ще тоді сміялася. Казала, забирай собі, яке хочеш. Було їх у неї троє. А найбільше мені подобалася Оксанка, – Василина Іванівна перегортає ще одну сторінку свого життя.

Тож прихистила дівчину, мов рідну. Вже пізніше розказала та Василині, що приїхала до неї не просто так. Чекає дитину, а жити нема де. Була вже у різних притулках і на вулиці доводилося ночувати.

– А мама? – випитувала Василина.

– А що мама? Нема її вдома. Знайшла нового чоловіка, поїхала з ним кудись на заробітки. Куди – точно не знаю. А квартиру комусь продала.

Василина давно здогадувалася. Про те, що у подруги діти від різних чоловіків. Що виховувалися вони в різних інтернатах. Що любила подруга заглянути у чaрку. Мабуть, таки неспроста приїхала до неї Оксана.

Приписала дівчину до свого обійстя. Возила на обстеження. Мала за рідну доньку. У селі хвалилася, що скоро бабусею стане.

Привела Оксана на світ Божий дівчинку. Надійкою назвали. Тільки чомусь байдуже ставилася до доньки Оксана. Не підійде, коли та плаче, не пригорне. Молода ще, міркувала Василина, навчиться.

Якось пішла у село до магазину дещо купити. Повернулася, а в хаті лише Надійка плаче. Та ще записка на столі від Оксани.

– Писала, що треба їй поїхати до Миколаєва. Що там у неї справи. Надійку поки що залишає мені. Пізніше за нею повернеться.

Це вже потім Василина Іванівна спохопилася: Оксана забрала всі гроші, які вона зекономила. Хоча що там тих заощаджень у простої селянки.

Вона писала листи до Миколаєва. Але ніхто не відгукнувся. Схоже, Оксана казала правду: на знайомій Василині квартирі родина дівчини давно не жила.

Так вона стала водночас мамою і бабусею. Спочатку ще чекала Оксану. Стукне вітер гілкою у лісі – Василина до вікна. З’явиться листоноша на хуторі – біжить перша: може, яка звістка є? Але минали місяці, роки, і вони жили з Надійкою удвох.

– Тепер мені не спокійно, – каже Василина Іванівна, – що котрогось дня справді приїде Оксана і забере Надійку. А я без неї уже не зможу. Вона мені давно не чужа. От і радять люди удочерити Надійку. Не знаю, чи з того щось вийде… А зачепить хтось хвіртку, біжу на подвір’я – де вона, моя дівчинка?

Погляд жінки лагідно вихоплює з-поміж листя біляву голівку – Надійка уже повертається з лісу з повними жменьками грибів.

читайте: В останній його приїзд, мати лежала, відвернувшись обличчям до стіни, скільки він з нею не говорив, вона не повернулася. А потім йому сказали, що мати помеpла три тижні тому. І протягнули йому папір, де говорилося, що родичів у неї немає, і повідомляти нікому не потрібно. Це була її остання воля

Я прощаюся з ними обома. Несу друзям холодну воду і тиху печаль у душі від тільки-що виповіданого мені чужого смутку. Не знаю, як складеться доля цих лісовичок, але знаю, що обидві вони – літня жінка з очима осінньої паволоки і маленька безтурботна дівчинка – мають право на щастя.

* * *

…І ось зовсім недавно, наприкінці серпня,  зустрілася на тернопільському ринку з Василиною Іванівною. Упізнаємо одна одну: чи справді це ми?

Жінка розповідає, що цього року Надійка уже іде до школи, тож приїхала до Тернополя дівчинці за обновками. Що, може, Бог дасть, навесні переберуться вони до села – їм сільрада віддає хату. Що таки удочерила вона Надійку. Оксана ж і досі не з’явилася. Але якщо мама Надійки повернеться, Василина обов’язково знову її прийме.

Я слухала прості, щирі слова і згадувала осінь дворічної давності. Коли на чужому подвір’ї набирала воду з криниці. Коли зустріла дві беззахисні жінки: літню і зовсім маленьку. Та хата під лісом часто оживає у моїх спогадах.

Зіна КУШНІРУК.

Фото ілюстративне firestock.ru

facebook