Чи часто ви чуєте від батьків фразу: «Якби я таке мав колись в твоєму віці, то я б був/була найщасливіша людина на світі»? А далі йшла розповідь, як то колись було, як доносили одяг за старшими, як взуття зимове було на виріст і так далі.
І той подарунок, який так вам рекламують, він і справді не для вас. Так, не для вас, це вам батьки чи родичі купили, уявляючи, як би вони б собі таке хотіли. Але ж собі не можна таке дороге, треба все краще дітям. Отак хоч побачать, як дитина буде радіти від такого подарунка.
А дитина чомусь не радіє.
От невдячна.
Мама й тато так старалися, а та не рада ні хутряній шапці, ні вовчій шубі, ні вафельним рушникам, які так пасують до твоєї кухні, хоч кухня не дуже практична, але рушники треба мати.
Я теж не одразу розуміла, чому подарунки від батьків такі, що їх не хочеться ні одягати, ні друзям хвалитися. Коли я була ще менша, то мама мені подарувала свої сережки, які ніколи не носила, бо боялася загубити. І ось я доросла до того віку, коли в вухах нитки, які треба було посувати, а далі урочиста мить – сережки і обов’язково золоті.
Мама дає мені з рожевими несправжніми рубінами і я бачу, як вона аж просльозилася від щастя, що таки підійшли і так мені в них гарно.
А далі я гублю одну сережку. Це було щось. Відтоді у мене заросли вуха і я відмовлялася вже в юному віці ще раз повторити таке.
Звичайно, що мама не розуміла, чому це її подарунки справді від щирого серця, мені не подобаються, тому вже пізніше просто дарувала гроші.
– Купи собі щось людське, – казала вона, а потім обов’язково критикувала те, що я купила.
І від таких слів мені теж переставало подобатися чи плаття чи туфлі, я складала їх в шафу, бо може колись моя донька носитиме.
Мені тільки сорок п’ять, а шафа тріщить від таких речей і моя донька, звичайно ж, відмовляється їх носити, бо вони давно вийшли з моди.
– Мамо, та ти бачиш, яка це тканина? Я буду світитися вночі, як лампочка!
І я так само дарую доньці ті речі, які мені подобаються, а вона не хоче їх носити. І якось донька мені сказала, щоб я й плаття те брала, що їй подарувала, і кофтинку, і туфлі. І я радо в них ходжу, мені подобається і ще й совість не гризе, що витратила на себе копійку, адже я все для доньки роблю.
Тепер думаю, що це якось передається, оце подарункове нав’язування. Мені від мами, а моїй доньці від мене, коли ти купуєш щось для людини, думаючи, що тобі подобається, то й їй має сподобатися.
Зараз донька каже, що модно вибрати собі подарунок, вказати, який саме і навіть дати посилання на товар, щоб вже точно отримати те, що хочеш. Думаю, що це дуже добре, бо й собі голову не морочиш і людина в результаті справді рада від подарунка.
А ви як думаєте – краще сюрприз від щирого серця чи отакий прагматизм, зате задоволений іменинник? Бо я наче за одне, а потім ні-ні та й до іншого схиляюся.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
