Я п’ятнадцять років її обходила і маю дірку від бублика, а вони лиш недавно одружилися і нате вам квартиру. Де справедливість?
Коли тільки молодший брат мого чоловіка женився, то я одразу зрозуміла, що на квартиру свекрухи треба уважно дивитися і очей не спускати. Я так чоловікові й сказала:
– У нас двоє дітей, так що вже твій обов’язок зробити так аби квартира твоєї матері дісталася чи Іринці чи Оксані.
– Валю, мама ще молода, їй шістдесят років.
– Хай буде, хай на дівчат складе заповіт і буде всім щастя.
Та я не намарне таке казала, бо нова невістка вже така незрозуміла, наче й не претендує на квартиру, але ж хто його знає. До свекрухи не навідується, бо вона не може так далеко їздити. Її в автобусі захитує, далі дитина мала, то треба сидіти вдома і нема часу.
Я спочатку тішилася, але далі сталося неймовірне – свекруха попала в стаціонар і нас дуже спішили з платною процедурою на яку ми не мали грошей.
– Дмитре, є безкоштовні черги, то хай туди стане та й дочекається. Я не маю куди гроші діти?
І отак ми порадилися, бо викинути зараз двадцять тисяч, то звідки? І з такою пропозицією ми йдемо до свекрухи, як вона каже:
– Мені Оля з Денисом оплатили все, не переживайте.
З одного боку наче гора з пліч, але з іншого – от тобі й дзвіночки.
Одужала свекруха та й зібралася до Дениса переїжджати.
– Молоді примітили будиночок за містом, я продам квартиру і вони свою та й купимо.
– Мамо, – кажу я їй, – але ж ви мали нашим дітям квартиру лишити.
– Нічого, ви ще заробите. А мені свіже повітря треба, – каже вона.
Я вже таке чоловікові влаштувала.
– Чи твоя мати за ці роки не на одну тисячу від нас мала подарунків, чи купувала я їй продукти, чи ліки, чи дрібну техніку дарували, то як взяти ці всі гроші, то ми й більшу суму їй дали, але це не рахується, бо нова невістка їй одразу таку суму виклала. І тепер зникла наша квартира. де справедливість?
Пішов він з матір’ю говорити і переказує:
– Мама каже, що наші діти скоро будуть дорослі, а в Дениса мала дитина, їй більше потрібне піклування і мама певна, що вони її на старості доглянуть.
Ну, ви чуєте? Як це так? Хоч бери й самій купуй хату за містом та проси про продаж квартири. Тільки я от зі свекрухою точно не уживуся і наступні двадцять років бути поруч та вислуховувати від неї? Ні, дякую.
– Тоді ти маєш отримати свою частку з квартири, – кажу я чоловікові, – хай віддадуть тобі третину, все по закону.
А вони не хочуть, уявляєте, совістять мене, що я не маю права на квартиру, а чоловік на свою частку.
От і роби людям добро все життя, то вони його швидко забудуть, а потім ще й з претензіями, що ти не маєш своє забрати. Аж смішно, бо брали й не питали за ціну, а як прийшлося віддавати, то вже мене совістять. От скажіть, що я тут права?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
