fbpx

Мама, крихітна, юна дівчина, котра щойно стала матір’ю і була страшенно голодною, почала смакувати черешню, а тітка раптом з глибоким сумом вимовила: — Їж, дитинко, їж, у якомусь розумінні, це твоя остання черешня.

Коли я з’явилася на світ 35 років тому у Радянському Союзі. що перебував на порозі перебудови, маму прийшла відвідати у пологовому її тітка Ольга Павлівна, на той час небувала модниця та красуня. Бездітна. Вона принесла мамі гостинець — кульок стиглої черешні. “Можна, поки молоко не прибуло”,- приязно сказала медсестра.

Мама, крихітна, юна дівчина, котра щойно стала матір’ю і була страшенно голодною, почала смакувати черешню, а тітка раптом з глибоким сумом вимовила:

— Їж, дитинко, їж, у якомусь розумінні, це твоя остання черешня.

— Та годі, тітко, закінчу годувати і знову можна буде, — весело відповіла мама.

— Річ не в цьому. Тепер ти мама. Кожен смачний шматок, який у тебе є, буде вже не твій. Ти захочеш завжди віддати його дитині.

Мама розповіла мені цю історію лише одного разу, коли я сама носила старшу доньку. Тепер я згадую її щоразу, коли на прилавках з’являється черешня. Скільки себе пам’ятаю, мама завжди несла мені перші ягоди, навіть якщо везти далеко, навіть якщо це її хтось пригостив. З усіх вечірок та бенкетів приносила мені в серветці все, що могла забрати: цукерку, пиріжок, дефіцитний персик, цікаву мармеладку, кавову жуйку.

— Шматок у душу не лізе, — пояснювала мама, — Я тут осетрину їм, а як же ви з Марічкою? А як вам було б смачно, якби ви теж їли.

Мама купувала мені книжки, яких не було у неї в дитинстві. Тягнула мене з собою на виставку, щоб я, чотирирічна, теж могла побачити велике мистецтво. Брала мене з собою на море,- начхати що вже листопад і місце в купе всього одне. Будила мене вночі, щоб показати великі південні зірки.

У нас у сім’ї це назвали «синдром останньої черешні». Він прекрасний та жахливий. Прекрасний тому, що він дозволяє виростити найщасливіших дітей у світі (як ми з сестрою), і ще він пов’язаний з таким гострим почуттям любові, що здається, серце зараз розірветься. А жахливий тому, що твоя по-справжньому твоя черешня справді залишилася у далекому минулому, і твоє серце завжди не на місці. Ти боїшся недодати, недодарувати, не поділити якесь задоволення з дитиною.

Обожнюю мамину тітку, яка і після тієї черешні приїжджала в гості і привозила два кульки чого завгодно – мені і мамі. “У дитини повинна бути здорова мати”, – примовляла вона, стежачи, щоб мама не запхала мені в рот частування зі свого кулька, підливаючи їй какао, відправляючи на концерт, відпускаючи куди завгодно, розвіятися і побути собі господинею.

Не знаю, чи тітка переживала через свою бездітність, але вона була права більше, ніж всі матері: у кожної мами незалежно ні від чого повинна завжди залишатися у житті радість, яку вона зі спокійною душею ні з ким не ділить. Спокійно насолоджується чим завгодно, розуміючи, що у дітей точно все є або буде, коли прийде пора.

Кожна мама із синдромом останньої черешні має хоча б раз на рік купити собі морозиво та з’їсти його, не згадуючи про дитину. Поїхати у відпустку без дітей і без докорів сумління. Погуляти парком і покататися на каруселі, бо їй цього зараз захотілося, а не за компанію і не заради дітей.

У дитини (навіть дорослої) має бути здорова мама!

Oleksandra Сhkаnikova.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page